Птаха цінять за перо, а людину – за добро

Районна громадська організація «Наше місто» та Сарненська асоціація вільних журналістів, низка ветеранських організацій готують книгу про яскравих особистостей району, які представляли або нині становлять його ділову, громадсько-політичну, культурну чи наукову еліту, входять до когорти заслужених і талановитих майстрів різних галузей народного господарства.

Складений чималенький список таких достойників. І серед них на чільному місці відомий господарник періоду чи не найбільшого розквіту тодішньої держави Валерій СТАНКОВ.

За роки журналістської, науково-технічної чи господарської діяльності часто спілкувався з цим великим життєлюбом, справжнім трудоголіком, небайдужою, скромною та надзвичайно порядною людиною, яка завжди гостро переживала за проблеми й негаразди інших людей і країни в цілому, як за власні. Чи то працюючи керівником новоутвореного райоб’єднання «Сільгоспхімія», чи керуючого райоб’єднанням «Сільгосптехніка», а ще пізніше – приватним підприємцем, він завжди був сповнений новими масштабними планами, реалізація яких у кінцевому підсумку сприяла зміцненню економіки, зростанню добробуту людини праці, кожного громадянина країни.

Цими днями в колі сім’ї добре знаний у краї заслужений ветеран агропромислового комплексу держави, чиє усе свідоме життя було фактично пов’язане з розвитком сільськогосподарського виробництва, зустрів 70-річчя. Ювіляр отримав багато зворушливих, щирих, сердечних привітань від друзів, колег, колишніх підлеглих, райради Організації ветеранів України та ГО «Наше місто». І, звичайно, від найрідніших – коханої дружини Тамари Володимирівни, доньки Алли, синів Віталія та Геннадія, їх славних родин і найчарівніших онучат-сонечок: Кристіанчика, Іринки, Артемчика, Володимира, Назара й Лаури. Тож хай свято надовго ще надихає на добрі думки та сподівання, зрештою, нехай воно ніколи не закінчується, завжди має приємне продовження й дає наснаги та сили на кожен божий день.

Народився Валерій Іларіонович у Клесові. Мама працювала медсестрою, тато – вчителем хімії та біології, був у свій час директором Клесівської середньої та восьмирічної шкіл, Чудельської СШ і навіть завідуючим райвно. Валерій і сам розпочинав трудову біографію на педагогічній ниві вчителем фізвиховання Федорівської восьмирічки.

Після відмінної служби в армії працював слюсарем, газозварником, а після закінчення інституту продовжив трудовий шлях у Степанському відділенні «Сільгосптехніка». Та недовго, бо в 1979 році з посади головного інженера його призначили керівником новоутвореного райоб’єднання «Сільгоспхімія».

Починати довелося з нуля. Та до нелегкої праці молодому керівникові було не звикати. Ще в шкільні роки на канікулах просапував посадки в лісництві, був в геологорозвідувальній експедиції (до речі, там, серед боліт, натрапив на солдатську могилу, яку впорядкував). Навіть на музику для випускного вечора заробляли самі – організував однокласників, і вони після уроків різали, рубали й складали дрова в сусідній школі. Учень сам заробляв і на свій перший велосипед, гітару та фотоапарат.

Валерій Іларіонович тижнями, місяцями мотався по всьому Союзу, укладаючи контракти про постачання добрив, засобів захисту рослин та їх доставку, позбавляючи сім’ю батьківської уваги… Для ємностей популярних тоді рідких добрив пристосували величезні газгольдери, які демонтували на одному з московських підприємств і з величезними труднощами доставляли у господарства. Це була ще одна прекрасно виконана операція…

Через п’ять років, коли все було чітко налагоджено, Валерія Станкова призначили керуючим «Райсільгосптехнікою», яку невдовзі перейменували в ремонтно-транспортне підприємство. Впродовж 14 років DSCN0011віддавав життя цьому виробництву. І незмінно, як і в «Райсільгоспхімії», колектив був у числі кращих, завойовував перехідні прапори в обласному змаганні. Він постійно розширював виробництво, створював нові напрямки, щоб зберегти кожного працівника, ще й створюючи додаткові робочі місця. З його ініціативи на ремонтно-транспортному підприємстві обладнали сучасний деревообробний цех, реконструювали ливарне виробництво. Тож сарненці могли придбати і форми для випікання хліба, і прекрасні кухонні або дачні столи з табуретками чи лавками, багато іншої продукції широкого попиту.

Любили керівника підлеглі, з ним радилися, до нього прислухалися навіть старші, досвідченіші робітники й ставилися до нього як до сина. Навіть і зараз, коли несподівано тяжка підступна хвороба прикувала його до ліжка, перепитують дружину про його самопочуття, чи потрібна допомога, передають вітання, навідуються додому, щоб підтримати й розрадити. Він і сам сприймав кожного працівників як члена власної родини: провідував хворих у лікарні чи вдома, знав, у кого коли родини, весілля, пам’ятав про ювілеї, особисто проводжав і в останню путь. А деякі жінки, бувало, й додому до нього приходили, шукаючи управи на нерадивих чоловіків чи синів…

Підприємство жило й процвітало. Висадили розарій біля контори, мали чудову їдальню, теплицю, автобуси, щоб підвозити робітників, одне з кращих підсобних господарств, де вирощували бичків, посадили сад та ягідник, а всім охочим виділяли земельні ділянки для вирощування картоплі й овочів. Їхали туди завжди радісно, сім’ями, організовували толоки, а після роботи і обід був смачнішим, і в озері можна було похлюпатися. Влітку були також поїздки вихідного дня на Біле озеро й навіть у Приморськ для сімей з дітьми. Мали духовий оркестр, хор і багато чого іншого.

Як далекоглядний керівник і мудра людина, ще тоді, у 90-і роки минулого століття, Валерій Іларіонович розумів і намагався реалізувати те, про що зараз тільки починають мову наші державні мужі: потрібно активно залучати інвесторів, а за кордон продавати не сировину, а готову продукцію. Це було, мабуть, найперше в області чи навіть у державі ремонтно-транспортне підприємство, яке почало налагоджувати тісні зв’язки з Чехословаччиною, Польщею, Угорщиною, Німеччиною, виготовляючи столярні й інші вироби на їх замовлення за дуже вигідними цінами.

Та почалася так звана реформа сільського господарства, зруйнували колгоспи, непотрібні стали й підприємства, які їх обслуговували. Безперечно, Валерій Станков не зміг через недолугість наших керманичів і реформаторів сільського господарства й з інших причин реалізувати до кінця свій творчий потенціал. Але він, безперечно, залишив глибокий слід на землі. І кожен йому може сказати: «Валерію Іларіоновичу, Ваше життя напрочуд вдалося, рідні Вами пишаються і вдячні люди щиро-щиро моляться за Вас  й бажають Вам швидшого видужання й твердої віри, що все владнається». Здоров’я Вам, ювіляре, благополуччя на всі наступні роки…

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz