А що ми знаємо про них?

Ми думаємо, що цінуємо подвиг тих, хто вже поклав чи готовий віддати життя за нашу рідну землю, щоб нам жилося комфортно в мирі, проте не розуміємо, що оцінити найвищий прояв громадянського та людського єства неможливо.

Тим більше, ніколи не зможемо віддячити їх родинам, які щодня, щомиті, щосекунди думають тільки про своїх синів, чоловіків, братів, батьків… А тим більше повернути тим, хто їх втратив.

А що знаємо про них? Декілька скупих свідчень: коли народився, де жив, навчався, де загинув і хто залишився його оплакувати. Все! А в них, напевно, насичений і багатий духовний світ, вони мали почуття, кохали, шанували, творили.

Про сутність трагічної долі загиблого «кіборга» із Сарненщини Сергія БАРАНОВА-ОРЛА повідала його бабуся Галина Василівна. Слухаючи її, поринула в надзвичайний життєвий вир, де хотілося і поспівчувати, порадіти й сумувати, занурилися в спогади, зокрема про дитинство, юність, молодість…

 

Усе було б добре, якби…

«Оксана й Анатолій, батьки Сергія, після одруження жили з нами, – розповідає пані Галина. – Народився внук і трохи згодом вирішили допомогти їм звести власний будинок. Відтак із часом діти оселилися в новому помешканні, проте майже щодня внук навіщав нас, часто залишався. У нас були дуже душевні стосунки, тісний контакт із ним.

Навчався в Клесівській школі. Відмінником не був, але мав гарні оцінки. Ріс добрим, позитивним і справедливим. Трохи подорослішавши, зазнавав образ від однолітків. Вирішив піти на боротьбу, аби захиститися й протистояти несправедливості. А спортивні заняття пішли, як то кажуть, на користь, відразу почав перемагати в боях, отримував нагороди.

Після школи вступив в інститут у Рівному, але йому не сподобалось там, тож поповнив лави Збройних сил України, служив у Житомирі. Там і набув дві спеціальності: гранатометника та стрілка. За дисциплінованість і відповідальність двічі був у відпустці, дякували й батькам за виховання.

Були безмежно щасливі, коли він повернувся з армії. Працевлаштувався в Клесові, незабаром одружився. Здавалося б, жити та радіти, але не все складалося добре. Сімейний побут й інші чинники випробовували молоде подружжя Сергія та Світлани. Спостерігаючи за всім цим, переживали за єдиного сина батьки Оксана й Анатолій, душа боліла й у нас, діда та баби, ми будь-що мріяли про щастя внука з обраницею. Тяжко було спостерігати як ці негаразди переживає Сергій. Тішилися з ним, коли знову панував сімейний затишок. Ось так він і жив, то радів, то страждав».

Із блиском в очах жінка розповідала як Сергій і Світлана виховували двох діток Софійку й Іллюшу, а зі сльозами – як трагічно пережив раптову втрату батька.

«Невістка Оксана тоді працювала в Києві, а внук із сином жили в Клесові, працювали разом на заводі. Тоді Сергій ще здобув фах у гірництві у рівненському виші. Дуже гордився татом, який безмежно любив сина. Тож коли не стало батька, довго не міг оговтатися. Невістка Оксана повернулася на роботу в Київ, а Сергій залишився жити сам, тож із дідом по декілька разів у день його навідували, допомагали, готувала їсти. Підтримували, як могли.

Тим часом нашу родину знову чекало випробування: тяжко захворіла мама Сергія. Оксані довелося повернутися в Клесів, нелегко й нині згадувати той період. Хвала Богу, недугу здолали, невістка вже зосталася вдома із сином. Потроху життя налагоджувалося. Сергій перейшов працювати на РПЗ-43, куди його запросив товариш, який в усьому допомагав, йому там було дуже добре. Та тільки до 2014 року…».

 

«Я не хлопчисько, щоб ховатися за чиїсь спини»

У серпні 2014-го солдата Сергія Баранова-Орла призвали в 79 окрему аеромобільну бригаду сухопутних військ ЗСУ, а звідти – в Донецький аеропорт снайпером.

«Увесь час із ним спілкувалися телефоном. А в момент, коли не міг розмовляти, швиденько повідомляв: «Я живий…». І потім чекали від нього дзвінка, коли він міг уже довше поговорити. Розповів, як внаслідок обстрілів російських найманців спалахнула пожежа. Із побратимами сиділи зачинені в підвалі, як у пастці, голодні, холодні, нічим було дихати, дим роз’їдав легені. Їм тоді пощастило вибратися з вогняного полону, щоправда, виходили звідти чорні, як смола. Після цього за декілька днів їх знову направили в аеропорт. Дехто з солдатів відмовилися, поїхали в Миколаїв. Запитала в Сергія, чому він так не вчинив, сказав: «Я не хлопчисько, щоб ховатися за чиїсь спини». Хтозна, може й був би живим, бо наступний раз став останнім. При чому, він мав уже повертатися додому, навіть передав напередодні сумку з речами. Перед його смертю, десь о 23.00, зателефонувала йому, а він скоренько випалив, що все добре, пізніше зателефонує. Відразу запідозрила, щось не так. Мабуть, поранений, подумала. І була права. Потім він зателефонував і повідомив: «Я ще затримаюся, тільки не чіпайте в сумці, що передав, згорток…». Як з’ясувалося, через поранення не міг їхати додому. Але ж якби він поїхав тоді в госпіталь, як йому рекомендували побратими, а він лишився в аеропорту. Приблизно о 4-й годині ранку загинув…».

«…Двоє десантників отримали смертельні поранення, коли під час виставлення секретів у районі нового терміналу потрапили в засідку та вступили у вогневе протистояння з російськими бойовиками. Сергій помер від важкого поранення та втрати крові…», – зазначено в Книзі пам’яті полеглих за Україну. А ще «Указом Президента України № 915/2014 від 4 грудня 2014 р. за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високий професіоналізм і з нагоди Дня Збройних сил України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)», нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно). На фасаді Клесівської ЗОШ І-ІІ ступенів у пам’ять про Сергія встановлено меморіальну дошку.

 

Сімейний талант

«Згодом, перебираючи речі в сумці Сергія, натрапили на той пакет, який він наказав не чіпати, поки не повернеться, а там аркуші, плакати, де на звороті поетичні рядочки, в яких він ділився своїми почуттями, переживаннями, думками…, – каже бабуся Галина. – Навіть були присвячені декому особисто. А ми й не здогадувалися про його літературне хобі». Шкода, що лише як його не стало, дізналися про творчий талант Сергія. Тож потрібно зберегти цей доробок нашого героя на згадку нащадкам. Проте не дивно, що мав хист писати вірші, бо ж і Галина Василівна також має власні поетичні твори. Почала складати віршовані твори вже досить давно, але не на загал, для себе. Але все ж пропоную вашій увазі один із них.

Хутір

Колись поїхали ми з сином

На батьків хутір за селом.

Там церква нагорі стояла,

Наче озоряла все кругом.

– А що то, мамо, за оселя?

Коли покажуть там кіно?

– Святиня то, моя дитино,

Вона споруджена давно.

Люди ідуть туди молитись,

Очистить душу, знять тягар,

Ідуть Ісусу поклонитись,

Велить так Бог і жде вівтар.

 

Віра – це спасіння

Пані Оксана ніколи не зможе пережити втрату єдиного сина, а дід і баба – внука. Вони просто намагаються жити в думках і серці з ним, але без нього наяву. Як можуть. «Від першої секунди, коли повідомили, що Сергійка немає, у мене всередині ніби щось відірвалося. Не могла зронити ні сльозини, ні слова. Ні з ким не хотілося говорити, не реагувала на зовнішні події. Але цей стан так мучив! Два місяці поспіль не спала, хіба що дрімала по 10-20 хвилин. Це виснажувало. Розуміла, що маю щось із цим робити. Не хотілося ходити в церкву, чого доти не було зі мною. Добра знайома порадила сходити у святиню, яку відвідувала змалку, бо так сталося, що життя відкрило нам двері в інше віросповідання. Довго роздумувала, як піти в той храм, звідки колись пішла в інший, розуміла: там я нині чужа. Вдома запалила свічку, випила свяченої води, вкусила просфору, прочитала молитву. Не повірите, за 15 хвилин мене зморив сон і я спала понад добу! Коли прокинулася, мені так було легко, а той камінь, що тиснув, десь подівся. Згодом переживала ще декілька ситуацій, що спонукали мене таки переступити поріг храму, куди батьки завели малою…

 

Пам’ятаймо наших героїв

Ми повинні знати про подробиці життя кожного загиблого героя: чим жив, про що мріяв, чого досягнув. Під час розмови почула набагато більше цікавого, але це надто особисте, не для публічності. Але зрозуміла, як важлива ця бесіда була Галині Василівні. Вона з такою гордістю розповідала про свого Сергійка! Тож не залишаймо наодинці з втратою рідних наших героїв, відвідайте, зателефонуйте. Запитайте чи їм щось потрібно, хоча б вислухайте. Бо ця жертва заради нас – неоціненна. Не втрачаймо сумління!

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz