Золоті хліби Тетяни Климець

Час летить непомітно, але різниця соціального становища стає дедалі відчутнішою. Нинішня молодь тямить багато чого в науково-технічному прогресі, однак не знає значення слів «постоли», «ціп», «ланка» й ін. Поступово від нас ідуть за небокрай ті люди, які своєю важкою працею розбудовували суспільство, аби ми мали всі блага цивілізації.

Багато співгромадян нарікають на життя, хоча  мають усе, що потрібно для повноцінного перебування на цій землі: родину, дах над головою, їжу й одяг. Хочеться заглянути буквально на півстоліття назад, пригатити і порівняти ті часи з теперішніми. А подорож у минуле на основі свого життя погодилася здійснити жителька с. Корост Тетяна КЛИМЕЦЬ, яка вперше побачила білий світ далекого 1937 р.

У родині Клима й Одарки Шульгатих (батьків героїні оповіді) було дванадцять дітей. На жаль, хвороби та недуги внесли свої корективи й четверо з них померли. Тетяна була найменшою. Жили в Кричильську й були вправними господарями. Батьки намагалися, аби діти були забезпечені всім. Тому тато  сумлінно кормив на продаж худобу, а за вторговані кошти купував землю, розбудовував садибу. Коли їй виповнилося шість років, тата не стало, хоча добре запам’ятала його чуйний і добрий характер. А ще був дуже щедрим. Весною до нього приходили односельці й позичали зерно на затірку, бо про випічку хліба тоді годі було й думати, натомість допомагали орати й жнивувати. А обробити потрібно було все власними руками. Проте люди йшли до нього працювати з великою охотою, бо ж, як казали, годував добре. А головне, хліб був. Не раз чула, як мама казала: «Ой, Климе, твоя щедрість призведе нас до злиднів».

Зовсім маленькою ходила полем і збирала колосочки у жменю, аби пашня не пропадала. В усьому намагалася допомагати матері, була вправною помічницею. Коли прийшли записувати в школу, то IMG_2001-кненька відмовила, аби хоча б худобу допомагала пасти. Та й одягу і взуття не було, бо ж старалися все справити старшим дітям.

Пригадує й перші роки колективізації. Забрали батькову землю, худобу, молотарку, навіть частину господарських прибудов розібрали й перевезли в колгосп. Натомість вділили 25 соток землі. Важкі часи були, проте не опускали рук. У ланку почала ходити з чотирнадцяти років. На двох із сестрою мама давала паляницю хліба, але дівчата змушені були її розділяти між усіма, бо ж із такими ласощами ніхто в поле не ходив, та й не в кожного вдома на столі було. Тому дивилися на хліб юнок, як на найцінніший у світі скарб. Часто з сестрою в коробках із Кричильська в Сарни носили масло, яйця, пшоно, аби вторгувати хоч трохи грошей. Пшоно продавали склянками. Назад уже повертались із хлібом, на тендітних плечах несли по 30 кг. Та далекі відстані її не лякали, адже ще зовсім маленькою тиждень із мамою пробула в подорожі, коли ходили на прощу до Почаєва. На дорогу в одну та іншу сторону пішов рівно тиждень. За цей час стоптала дві пари постолів.

З майбутнім чоловіком Гордієм Тетяна познайомилася у школі. Той щодня теж долав чималу відстань із хутора Борки (між Коростом й Одринками) до Кричильська. Згодом відслужив в армії. Часто писав листи до Тетяни, а коли повернувся, запропонував руку й серце. Сказав: «Ти сирота і я теж, давай одружимося й будемо господарювати». Так і було. Прийшла молода дівчина до Гордія в хату, а там, окрім чоловіка, проживали його рідний брат і сестра з родинами. Дах в оселі протікав, стояла на дерев’яних опорах, адже коли проходила ліквідація хутірної системи, її перетяг батько Гордія з Борок у Корост. На три сім’ї була одна полотняна люлька-колиска. Проте жили мирно, їли з одних тарілок. Згодом брат і сестра почали будувати власні оселі. Тетяна та Гордій допомагали їм зводити садиби. Навіть віддав сестрі жерстяну покрівлю, яку придбав для себе, бо ж у хаті щоразу після дощу калюжі стояли. А та, у свою чергу, залишила їм корову.

Гордій працював у місцевому буфеті продавцем, Тетяна трудилась у ланці. Свого часу була й ланковою. У родині народилося троє дітей: Надія, Валентина та Михайло. Проте не райдужні й то були часи. За місяць до пологів змушена була ходити в місцевий колгосп, аби накопати норму картоплі. Тяжкою працею за день копала, але звезти до купи не мала сили, тому залишала її в полі. Проте на ранок зоставалася лише дрібна, бо розкрадали. І знову потрібно було копати, адже місцеві керівники погрожували власну з льоху забрати. Згодом чоловік попрохав голову колгоспу, аби відпустив дружину торгувати з ним, бо ж з’явилася відповідна вакансія і попит на товари. Оскільки  закінчила сім класів, рахувати вміла. Сім років Тетяна трудилася в продовольчому магазині. Згодом до пенсії працювала в місцевій школі техпрацівником. За всі ці роки мозолі з рук не сходили. У присадибному господарстві завжди тримала по дві корови, багато свиней. Було по 60 індиків і гусей. А все ж то їсти хоче, все ж то кормити потрібно. І дітям раду дати старалася.

Дуже любила ходити в ліс по чорниці та гриби. Краще за неї місцеві ділянки з лісовими дарами  мабуть ніхто не знав. Знаходила розраду й у вишиванні. Й нині будинок Тетяни Климівни прикрашають власноруч вишиті картини, подушки, покривала. Вишивала і собі, і людям. А гаптовані сорочки мають діти, онуки й інші родичі.

У лютому цього року полишив цей світ Гордій, залишивши її одну в будинку. Всі троє дітей нині проживають у Рівному, просять маму переїхати до них, проте старенька не хоче. «Для мене тут рай, каже, – а там по поверхах ходити треба».  А згодом пригадала слова чоловіка, коли одного разу сказав: «Ми щасливі й багаті люди з тобою, бо маємо змогу їсти хліб із маслом, а інколи ще й із салом».

Хочеться запитати в нинішнього покоління: чи будуть вони щасливі, коли їстимуть хліб, масло та сало? Мабуть, ні. Такої ж думки й Тетяна Климець, яка вважає, що люди зараз щасливі, адже вони мають усе, що забажають. Проте не кожен вміє побачити й відчути ці щасливі хвилини, які бачить бабуся.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz