Слава Богу за все!

Немов ріка, плине наше життя. Спокійно та звично зустрічаємо новий день, не задумуючись, що це ще одна чиста сторінка, на якій можемо щось записати, адже від кожного з нас так багато залежить у цьому непростому світі.

Життя священика… Яке воно? Сите й безхмарне чи сповнене безперервною боротьбою зі спокусами? Не буду філософствувати, а просто розповім про людину з великої літери – благочинного Сарненського благочиння, настоятеля Свято-Михайлівського храму с. Велике Вербче Олександра КОКОРУ.

…Коли мама була вагітна, відчула нестерпний біль у животі. У Степанській лікарні їй поставили невтішний діагноз: гострий апендицит, і почали готувати до термінової операції. Раптом з’явилась літня жінка з сусіднього села Бутейки (і досі незрозуміло, як вона дізналась, що Марія в лікарні, і чому вирішила втрутитись) і немов би передала чийсь наказ: «Її не можна різати! Треба зберегти дитину, яку вона носить!». Досвідчений хірург мовчки погодився, вколов хворій болезаспокійливі ліки та відпустив додому. Чи не диво? Операцію з видалення апендикса жінці таки зроблять, але вже тоді, коли Сашкові буде дев’ять місяців і він так гірко плакатиме за мамою і грудним молоком.

З п’яти років він, син комуніста, наполегливо вимагав: «Відвезіть мене в Кричильськ, нехай батюшка похрестить!». Скажете, випадковість, що дитя, яке й не бачило церкви, бо її в той час не було в селі, так чітко усвідомлював значення таїнства хрещення? Ніхто не вчив, але коли помер сусід, в якого були старовинні церковні книги, Сашко кинувся до неньки: «Мамочко! Попросіть, хай віддадуть, щоб не загубились, не пропали!». А з яким благоговійним трепетом ставився до ікон, оберігав, ховав, щоб не винесли з хати. Але цього ніхто не знав – хлопець жив як звичайний радянський школяр. Його релігійні погляди викрились зовсім несподівано. Як і всі сільські діти, на літніх канікулах працював у колгоспі. Одного разу на тік завітав кореспондент районної газети. Вибрав найкращу позицію, розставив дітей, і коли мав клацнути фотоапаратом, аж побілів: «Хлопчику! Зніми хрестика! Як же ти так?» (На той час носіння натільного хрестика було страшним злочином). Але Сашко впевнено та твердо відповів: «Я не хочу у вашу газету й хрестика нізащо не зніму!».

Учителі лише плечима знизували, коли дізналися, що їх учень Олександр Кокора потай ходить у сусідні села в церкву. Мама, хвилюючись за сина, навіть від чоловіка приховувала, що увесь піст готує пісні страви, бо ж скоромного хлопець у рот не брав. А вже коли Саша відмовився вступати в комсомол, за його виховання взявся сам директор школи. В дію пішли погрози та залякування: «Я тобі таку характеристику напишу, що й у тюрму не приймуть! Не те що про інститут, про ПТУ забудь!».

DSC_0371Коли навчався у випускному класі, в житті директора відбулися трагічні події, і він змушений був перевестись на роботу в іншу школу. Юнак без проблем став студентом Львівського ветеринарного інституту. І тут не зрадила його путівна зірка! Через брак житла поселився в орендованому гуртожитку монастиря. Вже нині дорослі хлопці, котрі жили тоді з ним, і досі згадують надзвичайну пам’ять товариша та смачні пісні обіди й вечері, які Саша готував на всіх. Спілкування з монахами,
приклад їхнього жертовного служіння породили в серці юнака мрію – постригтись у ченці. Та згори йому був визначений інший шлях: уже в 25 років став настоятелем нещодавно побудованої церкви в рідному селі.

Чи легко було молодому священику, бо ж кажуть, що вдома і стіни допомагають? Важко відповісти однозначно, бо, з іншого боку, для всіх він був звичайним односельцем, сусідом, вчорашнім учнем чи однокласникам, просто Сашком. Тому коли в рясі йшов селом, люди опускали очі, бо не знали, як себе поводитися. Та о. Олександр за короткий час зумів завоювати авторитет і повагу й довести всім, що має такі необхідні духовному наставнику риси, як мудрість і терпіння. Адже добре розуміємо, що лише завдяки наполегливості в молитві можна достукатись до Бога.

Призначення своє о. Олександр розуміє дуже добре: не просто вичитувати на літургії завчені молитви та проповіді, а знаходити стежечки до людських душ, щоб будити й підтримувати в них віру, вчити парафіян шукати Божу істину, щоб кожен зрозумів слова, сказані в Євангелії: «Простіть – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам» (Мт. 7:7). Зневіреним, тим, хто геть опустив руки і не може знайти шлях, яким іти до спасіння, він постійно нагадує слова Христа: «Що в людей неможливо – в Бога можливо» (Мт.13:47-52). А ще всіма можливими методами та способами намагається донести до парафіян думку, що найважливіше в житті – дозволити Богові ввійти в наше серце, а тоді вже йти з ним.

У повсякденному житті священик повинен уміти відчувати те, що мучить, терзає його парафіян, допомогти, підтримати, навчити за допомогою живодайного Слова, як правильно поводитися, де вихід із непростої ситуації, які шляхи вирішення наболілої проблеми, нагадати, яке значення мають молитва та терпіння, й силу – віра в промисел Божий. В отця Олександра це виходить якнайкраще, бо є майстерним оратором і має незаперечний авторитет. Отримавши від Бога дар слова, талант проповідника, постійно його удосконалює, займаючись самоосвітою, адже добре розуміє: «Бо кожному, хто має, дасться і додасться, а хто не має – забереться від нього і те, що він має» (Мт. 25:14-30). Тому, наголошує батюшка в проповідях, кожен повинен віднайти своє незамінне місце в «оркестрі життя», щоб якнайкраще виконувати призначену йому роль. Особливо важливо це в непростий час, коли життя схоже на безумну та шалену гонитву, бо в поспіху і всепоглинаючому бажанні творити «великі діла» відходимо від духу істини та забуваємо про Бога.

У селі дуже люблять і поважають священика, бо недарма кажуть, що тому, хто багато дає, сторицею віддається! Нещодавно парафіяни зібрали кошти на поїздку в Ізраїль, тож збулась давня мрія батюшки – пройти останньою дорогою Христа, побачити місця, де ступала Його нога. В Тель-Авівському аеропорту, що нашпигований професійними охоронцями та психологами, завданням яких є виявлення диверсантів-терористів і нелегалів-заробітчан, український священик не викликав жодних підозр. «Батюшка? Благочинний? Виховуєте трьох дітей? У господарстві тримаєте дві корови? Є кінь?» – перепитували з неприхованим здивуванням.

Так, благочинний Олександр Кокора здобуває хліб насущний, як і заповідав Господь, у поті чола свого. Попри величезні проблеми з зором, працює в полі, сам пасе коня і корів. Як про звичайну річ, якось обмовився під час проповіді: «Сиджу на пасовиську, перебираю в пам’яті своїх парафіян та й молюсь за тих, кому зараз найважче». Бо добре розуміє, що неможливо уявити наше життя і спасіння без молитви, яка очищає, підтримує, рятує.

Після повернення з Єрусалиму священик зміцнів духовно, став ще багатшим емоційно. Тепер, читаючи Євангеліє, розповідає не просто про відомі місця і події, а про те, що бачив сам, відчув, пережив, ідучи слідами Христа. Батюшка дуже начитана й ерудована людина, має феноменальну пам’ять, тому легко «перескакує» на проповіді з тисячоліття в тисячоліття й уміє про історичні події та біблійних героїв розповісти так ясно, просто та зрозуміло, немов би все відбувалось буквально вчора, і він усе бачив на власні очі.

Не хочеться, щоб бодай у когось склалося враження, що о. Олександр релігійний фанатик. Він настільки любить людей і життя в усіх його проявах, що цим можна лише захоплюватися. Люблячий син, вірний чоловік, турботливий тато – всі ці риси притаманні нашому пастирю. Він уміє щиро радіти, усміхатись, сказати влучне слово, розповісти веселий жарт. А як вони з матушкою Ларисою співають церковні псалми та народні пісні! Заслухаєшся! Такими голосами могли б гордитись найвідоміші опери світу.

Отець Олександр невсипущий трудівник й ентузіаст. Його енергія б’є ключем і кличе всіх до творчих звершень. Гості, які приїжджають у наш храм, чи не щороку бачать добрі зміни. Церкву, яку, до речі, звели за власні кошти за рік, розширили, добудували, по-сучасному оформили ззовні, перекрили дах, позолотили куполи й іконостас. Розпис усередині зробили нещодавно. Особливе захоплення викликають ікони та комплекти чудово вишитих рушників. За ініціативою батюшки приЦерква церкві організували бібліотеку, створили два хори – дорослий і дитячий, якими опікуються матушка Лариса та донька Марійка. Незмінними помічниками священика під час служби є хлопці–школярі, серед них і найменший син Мишко, якого в селі вже давно прозвали «малим батюшкою».

Кожна відслужена літургія огорнута «ризами» справжньої, скромної і жертовної духовності, яку приніс у цей жорстокий світ Ісус. До всього, о. Олександр ще й володіє мистецтвом спілкування, що притаманне лише надзвичайним людям: із простими він простий, з мудрими – філософ, із тими, хто на роздоріжжі, – дороговказ, із рівними собі – рівний, із хворими душею – цілитель і духовний лікар.

І хоч на перший погляд його життя та служіння – звичайний обов’язок кожного священика, важко з цим погодитись, бо є в ньому щось особливе, якийсь магнетизм простоти й щирості, людяності й тепла, завдяки яким люди вірять його слову й ідуть за ним. Дивлячись на о. Олександра, починаєш вірити: «Щасливий не той, хто багато хоче, а той, хто задоволений тим, що має». Бо золотий рубіж людського життя, коли вже багато зроблено і ще є час мріяти й творити! Доказом цього є те, що 28 жовтня о. Олександра нагородили другим хрестом і підвищили в сані. Думаю, що в день знаменного ювілею кожен, хто знає його, приєднається до нашої молитви за його здоров’я та благополуччя.

Дорогий наш батюшка! Щиро зичимо Вам Божого захисту й благодаті, наснаги в роботі й творчої енергії, терпіння й мудрості, довгих і щасливих земних років! Нехай повага та любов парафіян додають бажання та сили достойно нести нелегкий хрест служіння, щоб ще довгі-довгі роки бути надійним духовним оберегом нашого Поліського краю!

Дякуємо Богу, що нам є на кого рівнятись, з кого брати приклад! Тож живімо, як учить нас Господь, сповна віддаючи себе людям, а значить, і Богові. І відчуємо, яким легким і простим стане наше життя. Чим менше скиглитимемо й проливатимемо сліз над своїми невдачами, чим сміливіше йтимемо назустріч труднощам, тим більше здобудемо в житті й тим упевненіше промовлятимемо: «Якщо з нами Бог, то хто проти нас?».

Людмила ДАВИДЮК, член Асоціації вільних журналістів, с. Велике Вербче.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz