Андрій Мельник: «Мені часто казали, що народився в сорочці»

Андрій МЕЛЬНИК із тих людей, які можуть багато чого розказати, але надають перевагу мовчанню. Не дивно, адже після повернення із зони АТО, де пробув півтора року, чоловік понад усе цінує тишу та спокій.

Достойнішого захисника серед місцевих годі шукати, тож з нагоди Дня Збройних сил України переконали Андрія Валерійовича порушити кількарічну тишу та розповісти, що довелось пережити там, на війні.

Андрій Мельник народився та виріс у Сарнах. Закінчивши ЗОШ № 4, вступив у ВПУ-21, де здобув спеціальність електрика, водія, зв’язківця. Після училища юнак пішов в армію. Пригадує, що служити хотів, хоч і не проходив за станом здоров’я, адже армія була основним етапом на шляху до дитячої мрії – професії міліціонера. Проте поповнити ряди правоохоронців йому не судилось, адже військова справа, знайшовши місце в житті Андрія одного разу, впевнено вкорінилась у ньому й донині.

«Зараз в армії краще, – порівнює свою строкову службу й теперішню. – На початку двотисячних, крім віника та лопати, ми нічого там не бачили. Нині в солдатів є реальна зброя, вони вчаться, як із нею поводитись. Тобто це вже не ігри в армію, а реальна служба».

Спочатку виконувати військовий обов’язок направили в 55-ту ОМБР у Рівне, а потім на навчання в Полтаву. Там Андрій уклав контракт на службу в Рівному зв’язківцем. Проте довго не прослужив, тому що мама захворіла. Чоловік був вимушений достроково розірвати контракт і повернутися в рідне місто. Пам’ятає, як не хотів його відпускати командир, адже за короткий термін уже встигли спрацюватись. У Сарнах влаштувався в Державну службу охорони.

Одного літнього дня 2014 року о 8 ранку Андрію Мельнику вручили повістку. Тоді, наприкінці липня в Україні оголосили третю хвилю мобілізації. Звістку сприйняв спокійно з готовністю служити. Дружині Оксані та дітям не сказав нічого, щоб не засмучувались. Повідомив тільки маму й сестру. В той же день пішов у військкомат, а вже за декілька годин вирушив на збори в Мукачеве, vtkmybrде мали жити 45 діб на полігоні. Пригадує, як в останній момент сестра Анна встигла зібрати йому з собою найнеобхідніше: трохи речей, запасів їжі та води. Мобілізованих тоді, за словами Андрія, держава не забезпечила нічим. Тож уже за декілька днів сестра з мамою привезли йому форму, бронежилет, а от на каску не вистачило грошей…

«На полігоні пробув півтора тижні. Якось мене підняли посеред ночі й відправили в зону АТО в Донецьку область. Хоча я вже раніше зрозумів, що потраплю туди, бо чув, що в 72-гу окрему механізовану бригаду потрібен зв’язківець», – ділиться військовий.


 


«Хочеш жити – швидко навчишся»

Війна зустріла їхню бригаду криваво, з втратами та пораненнями. Вже на другу добу їх накрили «Градами». «Скільки було жертв?» – запитую. «Багато, – відмахується рукою Андрій, опустивши погляд. – Ми ж жили просто в палатках. Не знали, що треба заглиблюватись чи перекривати їх. Тоді було багато вбитих й обгорілих…».

Війна вчить усьому, щоправда, часто бере за це занадто велику ціну. Андрій пояснює: «Там усе просто: хочеш жити – швидко навчишся. Я за місяць опанував все, що потрібно знати. От лише з танка не вмію стріляти».

Під час перебування на сході не було затишшя чи загострення протистоянь. Їх бомбили постійно: вранці, в обід, ввечері, в будні, свята, вихідні. Згадує, як вони, 66 солдатів, тримали лінію оборони протяжністю 14 км під Петровським. Там же їх обстрілювали танки. Проте військовим вдалось зупинити спробу танкового прориву ворога, зайнявши оборону в довколишніх степах, що утримують досі.

Вночі солдатів відправляли в села перевірити, чи є в них сепаратисти. Коли Андрій та двоє інших товаришів повертались з такої вилазки, у полі їх почали обстрілювати з АГС-17 (станковий автоматичний гранатомет, призначений для враження живої сили та вогневих засобів супротивника, розташованих поза укриттям, з радіусом ураження 7 м – прим. ред.). Тоді вони дивом залишились живі. «Мені часто казали, що народився в сорочці, бо завжди вдавалось виходити із потужних обстрілів без серйозних поранень. Навіть позивний мій був «Блоха», бо швидко бігав і втікав від снарядів», – каже чоловік. Пригадує також, як у сусідній бліндаж потрапив снаряд, від чого загинуло відразу шість побратимів, а його дивом не зачепило.

Для того, щоб забезпечити зв’язок на передовій, потрібно було прокласти польовий кабель перед посадкою на самій межі зіткнення з противником. Часто це робив Андрій Мельник. Усього за службу він проклав приблизно 14 км(!) проводу. На жаль, під час таких вилазок, коли солдати були дуже близько й мало захищені, ворожа сторона активізовувалась і починала обстріли, переважно з «Градів» і мінометів. В одному із них життя Андрію врятувала каска. «Бомбонув за 3-4 метри від мене 120-ий міномет. Осколок зачепив бокову частину каски, вона злетіла, завдяки чому голова лишилась на місці. Нині я передав її в музей ЗОШ № 4 на пам’ять», – ділиться.

Радіостанція була не дуже добре налаштована. Постійно глушили зв’язок, мобільні телефони погано ловили. Тільки ті польові кабелі й рятували. «Ми могли зв’язуватись із рідними. Телефонували, коли хотіли, але після цього відразу вимикали їх та витягували батарею. Бо з того боку вичисляли нас», – пояснює Андрій, прикріплюючи свої слова історіями, як, бувало, дзвонили до них сепаратисти з погрозами.



«Були часи, коли пили воду з калюжі»

Наш герой зізнається, що перший місяць-півтора було страшно. А потім звик і стало навіть цікаво. Тож Андрій Мельник пробув там півтора року без ротації. «А хто нас хотів заміняти? На нульовці самій. 2014-2015 роки були дуже гарячими. Тоді нас боялись заміняти, бо всі хотіли жити, а ми вже там освоїлись», – аналізує воїн.

Наприкінці 2014 року 3 батальйон 72-ої бригади очолив Валерій Гудзь. Андрій каже, що пишається своїм командиром: «Якби не він, то нас би не було в живих. Він сам історик, колишній учитель, начитаний і розумний. Ніколи не мовчав, завжди давав відсіч і не залишав у біді. Він солдатів своїх поважав більше, ніж офіцерів. Тому що солдат робить усю брудну роботу».

Атовець розповів, що вони часто ходили в цивільному одязі, хоча це й заборонено: «Берців у мене не було. Носив кросівки. А коли забруднювалась форма, а це бувало частенько, адже стояли на глиняній землі, носили те, в чому приїхали». Каже, що контрактників, мабуть, забезпечували краще, а на мобілізованих було наплювати. Зрештою каску бійцю придбали й передали Ярослав Яковчук і Руслан Серпенінов. Ігор Голяка дуже виручив тим, що прислав генератор. А ще його посилки рятували, коли не було що їсти. Були часи, коли пили воду з калюжі. В село за водою не підеш, бо там повно сепаратистів. Назад у тил теж, тому що відразу починали обстрілювати, тому мусили залишатись на місці.

Андрій запевняє, що їх тоді забезпечували лише волонтери. Передача посилок – це теж окрема історія. Солдата пускали в один бік, щоб відволікав на себе увагу, а тим часом вивантажували допомогу, щоб нікого не зачепили під час обстрілу. «У нас був зелений «тетчик», яким я виїжджав на пагорб. І поки ворог намагався в нього попасти, волонтери передавали посилки», – згадує.

Коли запитую Андрія, чи залишився хоча б один приємний спогад із АТО, відповідає: «Спокійні вечори – мої приємні спогади, а там рідко таке бувало».



«Війна змінила мене в кращий бік»

«Я повернувся вночі, прийшов до мами і сказав, що найближчим часом мене немає ні для кого», – розповідає Андрій Мельник про повернення. Згадує, як три місяці після того не виходив на вулицю, йому було дико: «Я на сході бачив тільки солдатів і «сепарів». У мене якась ненависть була до всього оточення». На роботу так і не вийшов, написав рапорт. Згодом поступово почав повертатись у соціум. Голова райдержадміністрації Ярослав Яковчук запропонував йому роботу водія. Пізніше звільнилось місце в райвійськкоматі, пішов туди на контракт. Уже 2 роки і 7 місяців продовжує працювати, але зізнається: «Хочу назад, та поки не пускають. Тягне чомусь туди».

Андрій Мельник упевнений, що війна змінила його в кращу сторону, навчила сприймати світ інакше. Його досі не тягне до людей, навпаки цінує тихий і спокійний відпочинок. Чоловік перестав дивитись телевізор, каже, в ньому жодної правди.

Вільний час присвячує дітям, які вже розуміють, що пережив батько. 12-річна Маша хоче стати художницею. Андрій з гордістю розповідає про талант доньки, а семирічний Павлик мріє бути поліцейським. Та понад усе діти хочуть, щоб їхньому татові більше ніколи не довелось воювати.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz