Щоб доля селянська усміхалася

Ніхто не сперечатиметься зі мною, що в сучасній Україні жінка-селянка працює важче, бо чоловіча робота переважно механізована, а жіноча – ручна. Аби переконати тих, хто до моїх слів ставиться скептично, наведу приклад.

Скажімо, у селах зазвичай корову доїть жінка. Бувають винятки з правил, але здебільшого чоловік навіть жодного разу не пробував це робити.

Саме жінка готує корову до доїння й доїть її двічі на день, виганяє на пасовище, двічі-тричі на тиждень сапає городи, виполює бур’яни, подає корми в годівниці та воду для напування. Тож і виходить, що чоловіча праця насправді легша, бо частіше механізована, і не завжди щоденна, а більше затребувана в сезони посівів, збирання врожаю тощо.

Сьогодні розповім про працьовиту родину Галини та Василя МИЧКІВ із Немович, яка й на землі порається, й за худобою добре доглядає, і переробляє сільськогосподарську продукцію, і на ринку продає.

49001806_614939305606362_7563431837683417088_nУ будинку з подружжям живе наймолодший син Сергій із дружиною та двома дітьми. Галина та Василь народили й виховали четверо дітей і вже діждали десятеро онуків. Коли одружувались, була можливість жити у квартирі, але жінка не погодилася, бо звикла хазяйнувати. Тож збудували власний дім і завели господарство, що й зараз чимале: кури, гуси, дві корови, свині. У молодості, бувало, Галина за осінь сама перебирала й заносила по льохах 600 мішків картоплі.

Тепер здоров’я вже не те, каже, дуже болять ноги. Адже, працюючи на фермі біля телят, переносила тоннами молоко з Вірою Свиридюк, з якою трудилися. За норми 25 голів на телятницю обслуговували по 102. Поки доярки прийдуть на роботу, вони вже натягають корму відрами, а потім носили молоко в усі стайні телятам, вантажили баланду. Одно слово, коли інші тільки приходили на роботу, Галя з Вірою вже вдосвіта трудилися, а коли всі йшли додому, вони ще поралися.

А вдома чекало власне господарство. Коли не стало телят, почала приймати молоко й продовжує це робити донині, пересуваючись із ціпком. Купили 40 бройлерів, було 15 качок, ще й свої курчата вивелись, тож майже сто голів. Василь засіває 10-12 гектарів землі. Господарі мають і власний млин. Роботи вистачає.  У той же час чоловік орудує трактором, хоча, за доброго здоров’я дружина теж могла б освоїти цей транспортний засіб попри те, що це не жіноча робота.

Це зараз у хазяїв дві корови, одна з яких скоро отелиться, а було шестеро – четверо на пашу ходили, а двоє в хліві стояли. Постійно тримали по дві свиноматки. Свинок – символ 2019 року – осіменяла штучно. Хто купував у неї потомство, ще й донині цікавиться, чи має свиней на продаж.

Подружжю потрібно було піднімати на ноги дітей, дати кожному освіту. Сергій вчився одразу на двох факультетах – державному та платному. Марія після технікуму закінчувала Рівненський інститут Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Олені за навчання в Шепетівці треба було платити, і це саме в той час, коли не отримували грошей. Замість них одержували борошно в мішках.

Галина піднімалась о 3-4 ранку, щоб їхати на базар і вторгувати щось доньці на дорогу. А часом і не вторгуєш, а ще ж треба було й відкласти, щоб заплатити за навчання. Не один рік постачали на ринок продукцію зі свого підсобного селянського господарства. Все поживне, натуральне, смачне – одно слово, найвищого гатунку. Й перелік продукції чималий: молоко, сметана, домашній сир, яйця, капуста, картопля, столовий буряк, морква тощо. На ринок із родиною Бакунців приїжджали найперші. А після базару треба було напекти хліба – по 15 буханок за один раз. Готувала одночасно й передавала дітям по сім сумок у клітинку. Чоловік запитував: «Коли ти спиш і коли готуєш усе? Ішов спати – нічого не було…». А жінка все робила ночами. Дві сумки – Олені, дві – Марії й три – Олександру (йому, в казарму й для начальства). Сашко служив у Тернополі, тож за рік 13 разів побував удома.

49348751_2172321139684846_6662811160313593856_n
Фото Василя СОСЮКА.

Слухаю розповідь Галини Василівни й вона викликає в мене повагу. Думаю, які ці люди працьовиті, сумлінні, що всім корисно було б повчитися в них, як господарювати. Бо ж більшість співвітчизників чекають на чиюсь допомогу. А Галина і Василь перш за все покладаються на себе. І нащадків так виховують. Знаю, що діти допомагають батькам по господарству, привчені жодної роботи не цуратися, бо жити в селі та розраховувати на продукти з магазину просто смішно, каже Галина.

Господарство багато часу вимагає. А ще більше – грошей. Хазяї ж уміють копійку берегти. Не кожен може витримати та сприйняти зміни, що сталися в селі. По телебаченню тільки й чути, що треба розвиватися, підніматися. А як це зробити, коли в сезон завжди дорожчає дизпаливо, а власна продукція – дешева. Та й кредит – не вихід, проценти такі, що ой-ой-ой. От і живе дехто з селян, так би мовити, не по-селянськи: від землі відвикає, а замість працювати в пляшку зазирає.

– Часто думаємо: яким воно буде, наше завтра, наших дітей, села, людей у ньому, – розмірковує господиня. – Наше подружжя знайшло вихід, але, повірте, це спосіб виживання. А хотілося б… жити!

Слова працьовитої небайдужої хазяйки змусили задуматися. Скільки ще не тільки господарям, а й державі належить зробити, щоб доля селянська всміхалася кожному, а не одному з десяти. Тому особлива шана Галині та Василю Мичкам, що не зневірилися. Взялися за нелегку працю та й радіють власним можливостям ростити дітей, годувати жителів міста, які люблять смачне молоко, хоча часто й не знають, скільки місяців корова буває тільною.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz