Даруйте один одному любов!

У трикутнику «церква – школа – родина» найважливішою ланкою є саме сім’я, яка дає дитині християнське виховання та формує її духовну особистість.

Таку думку висловив недавно на першому батьківському форумі віце-ректор із навчальної роботи Івано-Франківського богословського університету отець Борис Гобир, написав «КУРС».

У розумінні отця, сім’я – це окремий всесвіт, де в кожного є своя роль: «Родина – це є царство батька, світ матері та рай дитини. Царство батька означає, що він – провідник, який веде за собою, знає дорогу. За ним родина піде будь-куди. Він забезпечує їй благополуччя і спокій. З таким батьком родина почувається захищеною. Матір наповнює її собою, своїм теплом, участю, працею, присутністю. Коли діти за цілий день набігаються, награються і приходять додому і там є мама, значить, будуть ситі, значить, буде гарно, приємно, можна поговорити. Якщо в дитинстві не було відчуття, що дитина живе в раю, значить, дитинство пройшло мимо. Багато дітей сьогодні живуть у пеклі. А рай – це коли дитина задоволена своїм життям». Промову отця зал, в якому було майже 700 слухачів, оцінив бурхливими оплесками.

Тему, якої торкнувся віце-ректор Богословського університету, продовжуємо з гостею «Сарненських новин» Оленою ДУБОВЕЦЬ.

Коли життям ідеш із позитивним настроєм – не втомлюєшся фізично, переконана багатодітна мама, підприємниця і меценатка. Можна не знати молитвословів, акафістів, але щиро помолитися, впустити молитву в себе, каже жінка.

У школі Олена була відмінницею брала участь у всіх олімпіадах незалежно від навчального предмету. Так і йшла по життю – студентка, активістка і просто красуня. Їй хотілося щось робити, творити, приносити нове в цей світ. Стала дизайнером, швачкою, програмістом, економістом-фінансистом, психологом. Має десять освіт, 4 з яких – вищі. Олена закінчила Харківський фінансово-економічний інститут, Рівненський інститут ВНЗ «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» й там же закінчила магістратуру, Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука, де здобула фах психолога.

Хто не знає історії, не достойний майбутнього, переконана Олена Дубинець, про що завжди каже трьом синам. Пригадала 1987 рік, коли директорка школи попросила її випустити стінгазету під назвою «Ми – атеїсти». Тоді не було ні ватману, ні скотчу, купували альбоми для малювання, де можна було виймати два листки зсередини й склеювали їх. А пробувала писати, каже, 103 рази, але нічого не виходило. Можливо, не розуміла, що саме має там вивести. Хотіла написати молитву, а вона не писалася. Дуже запам’ятала цей момент у житті. І лише тоді, коли вчителька пояснила, що атеїсти не є прихильниками релігії, 11-12 річна дівчинка зрозуміла, що жити треба так, як підказує серце й до чого лежить душа, робити те, що хочеться. І якщо ніхто не заважає тому, що ти робиш, якщо роботу виконуєш із задоволенням, то ти не працюєш, а відпочиваєш.

У рідному домі було багато релігійної літератури, яку збирав покійний батько, Олена досі збереже його Біблію. До кожного свята тато навчав її, сестру Наталію і брата Юрія відповідної молитви. Діти дивувались, чому з однокласників ніхто не знає напам’ять «Вірую». А християнські традиції зберігали й передавали в родині з діда-прадіда. Скажімо, Олена нарахувала в будинку бабусі під балками, на балках і під дахом 96 хрестиків, які ставили на Водохреще. Уявляєте, скільки поколінь їх малювали вапном? Майже сто років минуло. Стіни фарбували, білили до свят, а хрести бабуся оминала.

Дотепер щороку Олена готує 12 страв на Різдво, в оселю вносить сіно, створюють ясла. Стоїть велика статуя «Народження Христа», а кутя на покутті вже зранку – це святе. Є свої звичаї також на Великдень чи Трійцю. Приміром, у гарній скриньці жінка зберігає записки на кшталт «Моя сім’я – найкраща», «Я дуже люблю своїх діток» тощо. Адже в житті бувають різні хвилини й ситуації, не тільки радісні, а й відчаю. Саме в той момент читання цих записок дає сили й наснагу перелаштуватись, поділилась. Жінка розповіла, як у школі старшому сину дали завдання з української мови написати про свята й традиції в родині. Хлопець зробив, і його твір відзначили грамотою «За збереження родинних традицій».

Часто кажемо: така доля. А що робимо для того, щоб її змінити? У кожного є в житті своя книга буття. І кожен її пише на своїй життєвій дорозі. В одного стежка широка та пряма, а в іншого – вузенька, гориста, з вигинами. Ще в когось на тій стежині немає ніяких зерен, бо вони не проростають добром, милосердям, вірою. Кажуть, що нинішній час – нелюдяний, розмірковує Олена, тож треба бути насамперед людиною. І чим більше буде людей, тим швидше згасне та нелюдяність. Подайте комусь руку допомоги, не осудіть. Оті зерна, які саджаємо на власній ниві життя, якщо проростають у дітях, онуках, то будуть добром. Ті, що обабіч дороги, склюють ворони.

Кожна людина в житті зустрічається нам не випадково, гласить східна мудрість. Це означає, що в цей момент саме цієї людини потребуємо. Це може бути просто перехожий, що вразив зовнішнім виглядом, або чоловік, що одним словом змінив вашу свідомість. Тож бажаю тільки хороших і позитивних людей на вашому шляху.

Отож скільки людей – стільки й думок із приводу сімейного виховання. Свою розповідь завершу словами отця Бориса Гобира:

– Для декого християнське виховання – це навчити дитину молитися, для когось – примусити ходити в церкву, для декотрих – щоб діти були чемні та слухалися тата й маму. Любомир Гузар завжди казав, що для християнина найважливіше – бути людиною. Іван Богослов завжди навчав своїх учнів любитися. Тож даруйте один одному любов.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz