Колись чапля ходила й село породила

Понад 40 км засніженої дороги, обабіч якої пейзаж посріблених лісів періодично змінювався на картинку населених пунктів, привели нас прямісінько в Чабель.

DSC_0002Про назву села сповіщала табличка-знак, що точно не залишиться поза увагою проїжджих: її причепили до стовбура дерева вертикально. «Креативні чабельці», – подумалось. Нині в селі проживає 1192 людини. Та, як переконалися під час візиту, вони не лише креативні, а й добрі, працьовиті й дуже гостинні.

Відразу помітно, що Чабель – немаленьке село, що розташоване на території Селищенської сільської ради. Там є школа, ФАП, клуб, бібліотека, поштове відділення, крамниці, церква та молитовні храми. А ще майже на кожному подвір’ї росте калина, рясно всипана червоними ягодами, що контрастували з білосніжним снігом довкола. Така краса діставала із закутків пам’яті оспівані й описані образи колоритного українського села, викликаючи теплі емоції та налаштовуючи на вдалий візит.


 

Євген Ніколайчук – «ходяча енциклопедія» Чабеля

Найімовірніше, село засноване у 18-му столітті. Про це свідчить знайдений на сільському кладовищі кам’яний хрест, датований 1730 роком, і перша письмова згадка про Чабель 1769 року. Пояснення назви села пов’язане з місцевою легендою. Сюди від польського пана з Тинного втік чоловік. Оселився, збудував хатину. А були тут чудова поліська природа, заплави, багато звіра всякого, птаства. Особливо радували зір білі чаплі. Згодом виріс хутірець. Через нього пролягав шлях із Березного на Олевськ. Інколи подорожні питали: «Де тут можна переночувати?». На що їм відповідали: «На хуторі, де багато чапель». Поступово його назва змінювалася. Переріс він у село з назвою Чабель.

Утім, коли інформація з доступних джерел закінчується, унікальні знання варто шукати серед корінних жителів, які люблять свій край, поважають і вивчають його історію. У Чабелі вдалося поспілкуватись саме з таким – Євгеном Ніколайчуком – колишнім сільським головою, нинішнім вчителем фізкультури та активним чабельцем. Історію рідного села чоловік розповідає детально та з цікавими подробицями, які тісно переплітаються з його родоводом. А односельці давно кажуть про нього «ходяча енциклопедія».

DSC_0097Чимало фактів Євген Степанович пам’ятає з сімейних розповідей про предків, багато дізнався від старожилів. А коли був головою, то відшукував згадки про село в архівах і приватних бібліотеках області. В одній із них прочитав про їхнє село: «…місцевість рівна, як на поличці». Зіставивши цей факт із раніше отриманими знаннями, він зрозумів: коли ще території біля річки, яка протікає через Чабель, не були густо забудована, то з боку лісу хати на березі виглядали «як на поличці». Звідси й назва річки – Полична.

Продовжуючи історію про втікача з Тинного, розповідає:

– Кажуть, що його прізвище було Ковальчук, у нас воно поширене й зараз. Коли втікав від пана, то сім’ю заховав у далеких родичів. А сам дістався через болота сюди й заснував перше поселення в урочищі, яке й донині називаємо Городське. А коли вже забрав сім’ю, то перебрались вони ближче до річки, бо звикли жити біля води. Ту місцину чабельці добре знають. Мати розказувала, як річка розіллється чистою водицею, то всі ходили туди прати на Марисін камінь, названий на честь доньки засновника Чабеля. Він і зараз там є.

Відтоді почало розвиватися село. За словами Євгена Степановича, у часи панської Польщі його вважали маєтком пана Возняка з Тинного. Він часто приїжджав сюди автомобілем із дочками. Дорогу тоді через село добру зробили, лежневу, вистелену з колод. «При польській владі, мама казала, що батько її сторожив село. В обох кінцях населеного пункту були вишки, а село закривали на ніч. Чоловіки сторожували по черзі, щоб крадіїв не було, а також застерігали від пожеж, бо кожен зберігав жар у печі, а дахи ж тоді були солом’яні», – пригадує чоловік.

У 1939 році, коли ввійшли «совєти», з одного боку села стояли поляки, а з іншого – радянські солдати, які за млинець із салом давали місцевим парубкам рушницю потримати, навіть стрельнути. За спогадами чабельців, червоноармійці були змученими й у неохайній формі, а польські жовніри – чистенькі, вибілені.

Мало хто знає, але в 30-х роках Тарас Бульба-Боровець квартирувався саме тут, у Чабелі. «Працював на кам’яному кар’єрі, тесав блоки. Організовував хлопців молодих у загони. Вони вирізали з дерева рушниці, мазали сажею. Тут біля школи панський садок був, там вони вчились марширувати», – ділиться роздобутими історичними даними пан Євген.

Під час Другої світової війни село спалили. Багато людей потрапили на роботу в Німеччину, чимало намагались вирватись із полону. «Німці совісні були. Давали можливість втекти, не стріляючи. Моя мати теж утікала, по ній стріляв німець, але так, щоб не влучити. До нього підбіг офіцер, докоряючи, що той не може влучно стріляти, але коли вихопив рушницю, то мама вже зникла в лісі, що й не видно було. Завдяки цьому залишилась живою», – пояснює.

Немало чабельців були на фронті, 33 із них не повернулися. Раніше в селі жили два ветерани, які вже нині покійні. Дехто був пов’язаний із діяльністю УПА, через що після війни сиділи в радянських концтаборах. Серед них були два дядьки та батько Євгена Степановича.

DSC_0048«Люди в нас працьовиті, чесні, хороші, дружні, старанні, – переходить мудрий вчитель фізкультури до розповіді про сьогодення села. – Люблять заробляти копійку. Трудяться біля хати, в лісі, на заробітки їздять. А ще чабельці чуйні – завжди допоможуть одне одному».

Євген Ніколайчук був сільським головою Чабуля з 1994-го до 2003-го років. Про цей період розповідати не хоче, каже, голодні були часи: «Мені здається, що колись ці роки в історії назвуть штучним голодом. Абсолютно все було в людей, а потім різко не стало ні коштів, ні харчів. Справжнє виживання. Односельці відправляли дітей на навчання, а плату на роботі отримували борошном. Вони запитували: що дитині з собою дати, борошна насипати в кишеню? Ох, навіть не хочу згадувати».

Зараз Євген Степанович зізнається, що жити стало краще. Мешкати в Чабелі комфортно, тільки дороги немає. Ще однією проблемою вважає вирубку лісу, бо пам’ятає, яким казковим він був колись у цих краях, а нині зникає на очах.

Чоловік повністю віддається роботі вчителя фізкультури, про що свідчать численні здобутки його учнів: вони – призери обласних і всеукраїнських змагань із легкої атлетики. А якби мали б ще спортзал і поле футбольне, то, мабуть, досягли б іще більших результатів.


 

Обіцяного 25 років чекають

DSC_0076У святковий понеділок, на Василя, заклади Чабеля зустрічали нас замками на дверях. Так, зачинене було поштове відділення та сільський клуб. Тож, пригадавши, що 14 січня – перший навчальний день після новорічних канікул, вирішили завітати в Чабельську ЗОШ І-ІІ ступенів. Прочинивши двері в невеличке одноповерхове приміщення, замість очікуваного дитячого гамору застали нетипову тишу.

Вчитель української мови Євгенія Ковальчук пояснила, що в школі обмежене відвідування занять через кір. Утім учителька початкових класів Галина Царук запевнила, що гостям вони раді завжди, тож провели маленьку екскурсію навчальним закладом.

Школу побудували ще в 1963 році. Тому через сучасні малюнки на стінах класних кімнат і коридорів, їхню охайність і доглянутість таки пробиваються старі тріщини, нагадуючи про вік будівлі. Зараз тут навчають 248 учнів, розмістити їх одночасно в дев’яти класних кімнатах нереально. Тож школа перевантажена, навчання відбувається у дві зміни.

DSC_0051Чимало в закладі змінилось із втіленням освітньої реформи. Так, класні кімнати обладнали під вимоги «Нової української школи». За новою програмою тут займаються 37 першокласників. Педагоги відповідно проходили курси перекваліфікації. Розповідають, що дітям подобається, адже заняття розпочинаються з ранкових зустрічей, включають розвиваючі ігри та вправи.

Для того, щоб школа стала ще сучаснішою та кольоровішою, над нею все літо трудились увесь педагогічний колектив і батьки учнів, за що їм щиро вдячні вчителі. Наприклад, є класи, які розмалювала талановита мама двох вихованців Лілія Царук.

Така злагоджена робота на благо сільської освіти – заслуга директора ЗОШ Алли Опалько, яка очолює заклад уже 2 роки. «Нам підняти цю школу було так важко. Пам’ятаю, якою вона була, і дивуюсь, якою стала. Алла Миколаївна за ці роки втілили в життя величезну роботу», – пояснює вчитель фізкультури Євген Ніколайчук.

Зараз першачки забезпечені повністю новими партами. Кожна дитина сидить окремо, вчиться формувати свій особистий простір. Вчителів забезпечили ноутбуками, а також отримали інтерактивну дошку, на якій подобається працювати і дітям, і наставникам.

Про учнів кажуть із гордістю і любов’ю, що вони активні та творчі. Серед них переможці олімпіад районного рівня з української мови, географії, німецької й інших предметів; учасники конкурсів із літератури ім. Тараса Шевченка, «Кращий читач року», спортивних змагань, пісенних фестивалів тощо.

Не відстають від активних школярів і викладачі. Заклад забезпечений повністю кадрами, зараз у колективі переважають молоді вчителі. Вони намагаються розвиватись, розширити освітній процес чимось новим, щоб дітям було цікаво отримувати знання. 13 грудня, наприклад, на базі школи провели районний семінар DSC_0059класних керівників на достойному рівні. Крім того, у навчальному закладі з осені працює психолог. За відгуками колег, молодий спеціаліст проводить корисні та цікаві тренінги і семінари з учнями, вчителями, батьками, обираючи новітні форми співпраці.

Діють тут гуртки «Юний хімік», «Веселі акварелі», «Юний журналіст», «Олімп». Діти прагнуть розвиватись у різних напрямках, добре проявляють себе. Учні дуже цікавляться спортом, але не мають місця, де могли б удосконалювати спортивні навики, розвиватись, тож давно мріють про спортзал. Директорка Алла Опалько каже, що село, на щастя, розростається, тож розуміє, що такого маленького приміщення для школи замало. А наостанок пригадує, що коли вона закінчувала 9-ий клас, обіцяли з наступного року розпочати будівництво нового приміщення. Відтоді минуло 25 років, а чабельці обіцяного чекають і досі.


 

75 чабельців захворіли кором

DSC_0063У ФАПі, перш за все, цікавились актуальним питанням – спалахом кору. Молода завідувачка Ірина Хращевська розповіла, що за період із 13 грудня в селі зафіксували 75 випадків захворювання серед дітей і дорослих. Вони отримують лікування в Ясногірській амбулаторії,  лише при тяжких формах кору (таких у Чабелі було 2) їх відправляють в інфекційне відділення Сарненської ЦРЛ. Поки що карантинні заходи в населеному пункті заплановані до 23 січня.

Крім завідувачки, у ФАПі працюють молодша медсестра Альона Ковальчук й акушерка Тетяна Глабець. Найчастіше до медпрацівників звертаються літні жителі зі скаргами на підвищення артеріального тиску, дорослі з травмами, а батьки через ГРВІ в дітей. Кажуть, що село розвивається й молодіє. Нині в Чабелі чотири вагітні жінки та 23 дитини віком до року.

DSC_0075Щодо впровадження медичної реформи, медики запевняють: їхні односельці підписали декларації з лікарями Ясногірської амбулаторії, тож отримують необхідну кваліфіковану допомогу вчасно.

Загалом, діляться, робота невеличкого колективу Чабельського ФАПу добре організована. Щоправда, дискомфорт створює нестача води, бо не мають навіть криниці, тож працівники ходять за питною до сусідів. Приміщення закладу охорони здоров’я потребує ремонту, адже востаннє проводили ще у 2005-му. Та й обгородити територію парканом, на думку колективу, теж не завадило б.


 

Підкорила старовинне ремесло

Як і кожне багате традиціями село нашого району, Чабель має своїх умільців, якими пишається. Виявилось, що старовинне ремесло – ткацтво – популярне заняття серед тутешніх жінок. Тож завітали в гості до майстрині Світлани Царук. Ткати вона навчилась, коли вийшла заміж за місцевого Миколу й перебралася жити в Чабель. Побачила, як товаришки виготовляють доріжки, та й собі захотіла спробувати. Тож нелегке ремесло опанувала завдяки сусідкам. Їхні матері й баби теж ткали, тож й передали навики нащадкам. У них і зостався ткацький верстат, на якому тче пані Світлана.

DSC_0042Зараз, розповідає, переважно виготовляють доріжки, бо це таке, що найбільше треба в хазяйстві. А колись то й рядюжки, полотна, намітки – усе в хату ткали.

«Це важка робота, – зізнається жінка. – Спочатку треба майбутній виріб «основать». Для цього в приміщенні забивають чотири кілки – сновачки. На них навхрест нанизують нитки чорного кольору (10 номер) – снують. Тоді ж розраховують, якої величини буде майбутній виріб. Отриману основу накручують на верстат і тільки тоді починають ткати. Кольорові елементи тканини беруть зі старих речей, тож доріжки виходять різнобарвними. Один п’ятиметровий килимок жінка може виткати за день, якщо немає роботи в господарстві й домі, а таке в селі – рідкість. Тож часто допомагають діти, їх у сім’ї семеро. Світлана Царук не тільки знана майстриня в Чабелі, а й щаслива мати й любляча бабуся п’ятьох онуків.

DSC_0060
Фото Василя СОСЮКА.

DSC_0083-к

 

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz