«З минулого беремо тільки вогонь» – військовий клич Олексія Позніка

Холодний вітер продував усе наскрізь, завиваючи над землею. Було далеко за північ. В армійських наметах панувала тиша, захисники відпочивали.

Тільки зрідка доносився гул автотранспорту, який рухався на невеликій швидкості, повільно об’їжджаючи бетонні блоки, й лише він перебивав своєрідні нічні мелодії вітру. Небо вкрилося щільними хмарами, які невідступно нависли над блокпостом. Проте у металічних бочках горіло багаття, й розкидаючи світло довкола. Вогонь потріскував, сердився, відкидаючи від себе іскри, ніби це були не його рідні діти. Олексій провів рукою по автомату й пильно дивився в далечінь, чи немає там чогось підозрілого. Думки старався відганяти, аби вони не навіювали спогади про теплу домашню постіль, привітне слово рідних і друзів. Сьогодні була неділя. Йому не хотілося думати, що в цей час його друзі відпочивають десь у пабах, на дискотеках, цілуються з дівчатами, а він притуляє до щоки лише холодний приклад автомата. Вартовий намагався перемкнутися на щось інше. І це йому вдавалося. Ідея, обов’язок і любов до Батьківщини були набагато ціннішими й вищими, ніж будь-які розваги в тилу. На нього покладалися побратими, які в цей час відпочивали, а він боронив їх сон, українську землю й життя близьких і рідних, підвести не мав ні найменшого права, навіть якщо й довелося б заплатити власним життям. Олексій Познік ніс варту на блокпосту в Чонгарі, за 800 м від противника.

Хлопець народився в райцентрі. Навчався в Сарненській ЗОШ № 2 І-ІІІ ст. Ще з дитинства проявляв настирливість і волю до перемоги. Любив активно відпочивати, а тому періодично займався спортом. Одного разу зумів здобути третє місце в області в стрибках у довжину. Пізніше ці спортивні навики стали йому в пригоді. Після закінчення навчального закладу здобувати спеціальність тракториста-машиніста й слюсаря пішов у Сарненське ВПУ № 22. Перший хліб почав заробляти в колишньому продмаркеті «Вопак», працюючи охоронцем. Пізніше влаштувався в Сарненський відділ Державної служби охорони, де патрулював міські заклади з найбільшим скупченням людей. Найчастіше – на «Журавлині». Траплялися різні ситуації. Когось доводилося заспокоювати, інших затримувати за розбій, застосовувати фізичну силу, а в крайніх випадках – і зброю.

2015 рік. У російсько-українській війні все більше схиляли голови наші захисники, боронячи кордони від агресії й окупації РФ. Олексій не міг знайти собі місця вдома, думками линув на передову. Проте нікому нічого не говорив. Лише зрідка в розмові з друзями вилітало слово про захист українських земель. У вересні того ж року Олексій Познік записався в Добровольчий український корпус «Правий сектор» силового блоку. Понад два місяці проходив вишкіл на базі в Рівному, де військові інструктори навчали всім азам підготовки до бою з противником у подібних до реальних умов на передовій. Вчився рити шанці, стріляти з різних видів зброї, робити зачистки приміщень, шукати міни й уникати розтяжок, аби в бойових умовах залишитися живим і неушкодженим. Практика на військовій базі ПС ще більше посилила бажання йти на передову. Але як сказати батькам про своє рішення? Знав про їх відчай і переживання, а тому одного дня, коли тато й мама пішли на весілля до родичів, тихцем зібрав речі й гайнув із дому.

ПознікЗ Рівного виїхала група із 25 добровольців. 14 із них проходили практику на вишколах ПС в обласному центрі разом із Олексієм. Спочатку базувалися на контрольно-пропускному пункті «Каланчак» Херсонської області. Завданням краянина було перевіряти документи фізичних осіб, які в’їжджали та виїжджали як із боку окупованого Криму, так і з материкової України. Оглядали автомобільні вантажі, наявність у них вибухонебезпечних речовин й ін. Згодом бригаду Олексія передислокували на блокпост у Чонгар. За 800 метрів із боку окупованої території на їхнє місце розташування цілодобово були наведені три дула російських танків, які в будь-яку хвилину могли вистрілити. Трохи далі розміщувалися БМП та «Урали». Навіть без оптичних приладів було добре видно окупантів. Багато снайперів перебували на бойових позиціях. Попри все, у разі відкритої агресії на материкову частину країни українським воїнам було теж чим дати відсіч ворогові. Подалі, за блокпостом,  замаскували 15 танків і 3 БМП. Довкола все замінували, тому військові не відходили нікуди й на крок, інакше міг би статися летальний випадок. Усі це добре розуміли й дотримувалися суворої дисципліни.

Одного разу «Бороді» (позивний Олексія) з побратимами вдалося затримати працівників СБУ, які їхали з Криму в нетверезому стані. Була підозра в їх співпраці з окупантами, а тому, оформивши відповідні протоколи, їх справи передали в прокуратуру. Згодом дізнався, що їх визнали винними. Щодня на блокпосту кожен охоронець державних кордонів був у повній бойовій готовності. Неодноразово чули автоматні черги, адже часто в небі виднілися російські безпілотники. Вдалося навіть збити два. З них дістали накопичувачі пам’яті (флешки) й передали відповідним компетентним органам для розшифрування інформації. Пригадав Олексій і військовий російський розвідувальний корабель, що патрулював на мінімальній відстані від берега й блокпосту. Його прожектори повністю освітлювали КПП і так мав змогу ударити самотужки або скоординувати російські «Град» чи «Ураган».

У кінці грудня 2015 року в Україні ширилася новина про підрив електроопор, що подають струм у Крим. Саме в той період Олексій там служив. Як очевидець тих подій, добре знає про випадок. Після підриву розвідники розповідали про несподіваний колапс на російських військових базах у Криму. Зокрема в деякі порти не заходили кораблі. На тривалий час паралізували судноплавство, що не давало можливості для підкріплення й поповнення боєприпасів російській армії. Хоча це викликало певний резонанс у владних структурах і вищого кадрового військового керівництва, які скептично ставилися до добровольців «Правого сектора», «Айдару», «Азова»… Але саме ці загони найгероїчніше пройшли горнила війни на передовій. Військові чини всіляко намагалися підпорядкувати добровольчі війська, часто дискредитуючи їх, аби в подальшому мати на них «правильний» вплив.

Найбільше Олексій Познік вдячний українським волонтерам, які забезпечували найнеобхіднішими речами. Часто-густо до блокпосту в Чонгарі навідувалися українці з окупованої території, кримські татари. Приносили їм чай, шкарпетки, цигарки… Розповідали про життя та військово-соціальний стан Криму. Зокрема дізнавалися новини й про місцезнаходження ворогів. Також добровольцями до них пристали татарин і японець, які готували військовим обіди. Щоб кухарям було затишніше та спокійніше, з фанери облаштували польову кухню. Згадує «Борода» про смачні страви кухарів-іноземців і про один курйозний випадок, що міг би кардинально вплинути на подальші військові дії на умовному кордоні з півостровом. Річ у тому, що місцевий фермер подарував військовим барана, аби вони не відчували потреби в ситості. Уночі тварина вирвалася на волю й ринула в бік окупантів. За кількасот метрів від позицій росіян баран зачепив розтяжку й спрацювала світлошумова граната. Відразу обидві сторони піднялися по тривозі й постали в повній бойовій готовності, навівши зброю на позиції один одного. Але вартові «зелених чоловічків» у прилад нічного бачення розгледіли винуватця зірваної гранати. Згодом наші хлопці пішли й забрали тушу барана, а за цим усім уважно спостерігали російські військові, проте вогонь по наших захисниках не відкривали.

IMG_20190117_111401 (1)Через чотири місяці патрулювання в Чонгарі сарненець перейшов відвойовувати територію в Широкіно. Метр за метром української землі пліч-о-пліч із побратимами ДУК «ПС» і 95-бригадою одеських морпіхів буквально вигризали в ненависних зайд. Коли «Борода» з військовими побратимами зайшли в Широкіно, то ворог майже повністю контролював селище, однак ціною життя багатьох українських воїнів-героїв щоразу вдавалося змістити лінію фронту на схід, по сантиметрах відтісняючи окупантів. Смерть чатувала на них усі 24 години на добу. Не зітруться з пам’яті бойові друзі – 23-річний Влад («Маестро») з Радивилова та 45-річний Олександр («Лєший») із Рівного, які загинули на очах в Олексія, захищаючи рідну українську державу. Неймовірний біль завдавав страждань і і досі мучить хлопця, адже таке забути просто неможливо. Проте він і сам заглянув смерті у вічі. Куля снайпера прошила пластину бронежилета четвертого класу та вп’ялася в груди захисника. На щастя, рана, завдяки броні, виявилася неглибокою, тож госпіталізовувати Олексія не було потреби. Військовий санітар лише обробив і перебинтував, а невдовзі краянин знову став у стрій. За півтора місяці війни в Широкіно кадровим військовим і добровольцям із «Правого сектора» вдалося майже витіснити окупантів із селища. В цьому неабияка заслуга і «Бороди».

Олексій Познік, пройшовши героїчну стежку боротьби за власну й державну незалежність, насамперед завдячує життям своїм побратимам – командиру групи з позивним «Сніг» і комбату – «Морський Степ». Саме вони навчили правильно тримати в руках зброю й давати відсіч усім ворогам, які зазіхають на споконвічні українські землі. Адже вчитись було в кого – у справжніх українських воїнів, які без жодного остраху в бою демонструють свою міць і героїзм. У свій час  «Морський Степ», який родом із Костополя, пройшов усі гарячі точки лінії фронту: Широкіно, Піски, Луганськ, Донецький аеропорт, Слов’янськ, Авдіївка, Іловайськ, Дебальцеве… Тож Олексію було на кого рівнятися. Варто сказати, що ім’я сарненського добровольця внесене в базу російського сайту «Трибунал», де є дві його світлини та вказане місце проживання з позначкою «каратель Позник».

Нині Олексій працює вантажником на складі в Сарнах ТзОВ «Радивилівмолоко», що спеціалізується на виготовленні та розповсюдженні молочної продукції. А ще має невеличкий бізнес на міському продовольчому ринку – виготовляє дублікати ключів. Тож, хто хоче зробити запасні, можете звертатися до нього – не підведе й ціна помірна. А ще у невеличкій ятці-майстерні облаштував пам’ятний куточок «Правого сектора». У ньому, окрім рідного українського й червоно-чорного стягів, знайшлося місце й для польського прапора, на якому дружні побажання для «Бороди» від побратима-поляка, що разом із ним воював на фронті. На вході кидається в очі «Молитва» захисника, яка щоразу бентежить серце не тільки Олексія, а й кожного свідомого українця. Із нею він і його друзі пройшли всі жахіття війни. Ось слова молитви:

Бережи мене, Боже,

Мою душу і тіло,

Мою правду і долю,

Моє діло і волю.

Захисти мене, Боже,

Від каліцтва і смерті,

Від полону і зради,

Від ганьби і зневаги.

Подаруй мені, Боже,

Життя і здоров’я,

Перемоги і миру,

Добра і любові.

Подай мені, Боже,

Тепло і притулок,

Надію і віру,

Вільну Україну.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz