«Сльоза і посмішка для брата»

Зустріч під такою назвою провели бібліотекарі сіл Мар´янівка та Любиковичі з сестрою загиблого воїна– інтернаціоналіста Петра Гомонця, Любов’ю Петрівною, з нагоди 30-тої річниці виведення військ із Афганістану.

Чужа… безглузда… Як тільки не називали Афганську війну, що за 10 років принесла багато горя всім. Лише на Сарненщині матері втратили одинадцятьох синів – чи не завелика ціна як для чужої та безглуздої?

2015-го на фасаді Мар’янівської дев’ятирічки встановили меморіальну дошку на честь колишнього учня Петра Гомонця, воїна-інтернаціоналіста, який загинув у Афганістані. На чорному камені – гвинтокрил, похилений самотній тюльпан і напис великими літерами: «У 1986 РОЦІ НАГОРОДЖЕНИЙ ПОСМЕРТНО ОРДЕНОМ ЧЕРВОНОЇ ЗІРКИ» та віршовані рядки про обірване молоде життя земляка.

Петра в селі пам’ятають і щороку, з 2014-го, у Мар’янівці проходить турнір із волейболу, приурочений вшануванню пам’яті односельця. Сестра Любов Гомонець із дітьми, які рисами обличчя дуже схожі на юного Петра, також приходить на захід, бо він не тільки воїн-афганець, а й рідна людина. Любов Петрівна парафіянка Свято-Успенського храму, співає в церковному хорі, тож вважає єдиним важливим обов’язком – молитися за брата: у дні народження і смерті, виводу військ із Афганістану замовляє пані Люба молитву. Можливо, тому й не сниться їй Петро ніколи, бо душа, огорнута щирою сестриною молитвою, знайшла спокій на небесах.

Любов із чоловіком Іваном і дітьми єдині, хто лишився в солдата в рідному селі. Втрата сина підірвала здоров’я батьків і їх не стало ще понад десять років тому. Люба згадує, їй було тоді одинадцять років, коли ввечері 19 травня 1986 року до їхньої оселі під’їхала автівка, з якої вийшов тодішній сільський голова та незнайомі люди у військовій формі, покликали батька. Почувши мамин крик і плач, вона зрозуміла: щось сталося з Петром. А вже приблизно опівночі привезли той горезвісний «чорний тюльпан», що назавжди сховав сина й брата.

Не вірилося, що його вже немає, адже в кожному листі писав: «Усе буде добре». Спочатку з Хмельницького, куди був призваний, потім із Таджикистану, і навіть слова з останнього листа «Привіт із Афганістану, я біля Кабулу, тут спокійно», вселяли в серці родини надію, що скоро повернеться й усе справді буде добре. 22 травня провести солдата в останню путь вийшли всі жителі Любиковицької сільської ради. Ніхто не розумів, чому так сталося. Любов Петрівна береже ті світлі спогади про брата, від яких з’являється посмішка та сильне бажання розказати щось хороше, навіть веселе про Петра, бо ж і сам він був життєрадісним, добрим. Нині важко уявити цього воїна зі світлини біля ікон і лампадки, дорослим п’ятдесятирічним чоловіком, як його однолітки, лише погляд, аж занадто серйозний як для юнака.

Окрім сім’ї, рідного села, професії, є ще любов до Батьківщини. Присягаючи біля знамена своєї Вітчизни, солдати обіцяють гідно служити, виконувати свій обов’язок: захищати й боронити її. І байдуже, що в тебе під ногами: зелена поліська трава чи гарячий пісок Афганістану, – ти солдат, воїн-інтернаціоналіст. Так, вони захищали не рідну Батьківщину, але так їм наказали. Війни закінчуються, а слава, пам’ять, гордість – вічні. Солдати повертаються додому. Петро Гомонець теж повернувся, але, на жаль, на вічний спочинок. Проте він живе в назві центральної вулиці рідного села.

Уродженці Любиковицької сільської ради: Микола Котисько, Володимир Селезень, Василь Паньковець, Леонід Шкодич, Леонід Гомонець і Василь Рудичик, як і загиблий Петро Гомонець, гідно та з честю виконали наказ Батьківщини. Тож хоч би скільки минуло років, треба пам’ятати кожного з них, бо це найбільша нагорода для воїна та розрада їхнім рідним.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz