Чужа війна, яка ламала наші долі

За цитатою класика «У кожного своя доля і свій шлях широкий». Проте часто ці життєві шляхи перетинаються, а окремі долі переплітаються, назавжди об’єднавши людей за незбагненним, здавалося б, принципом. Кожен з героїв цієї публікації теж пережив свою унікальну та неповторну історію, але вони мають спільну точку дотику – Афганістан.

Воїнів-афганців можна зустріти в багатьох населених пунктах по всій країні, адже за офіційними даними на війну відправили понад 160 тисяч українців. У Довгому їх проживає п’ятеро. Тож на запрошення завідуючої клубом Оксани Євгейчук завітали на зустріч з воїнами-інтернаціоналістами.


 

«В разі обстрілу ми виступали на передову відсікати атаки»

DSC_7454Сергій Євгейчук потрапив в Афганістан у 18 років. Навчався в Брянській області на залізничника, помічника машиніста, коли призвали в армію. Перед закиданням на війну радянські солдати проходили спецпідготовку в різних точках СРСР. Так, військовий вишкіл молодий Сергій проходив у м. Кушка (нині Серхетабад) у Туркменістані. Звідти його направили в провінцію Газні, що в південній стороні Афганістану.

Сергій Миколайович потрапив у батальйон охорони. Їхнім основним бойовим завданням було охороняти точку, де дислокувався полк. «Загалом ми просто стерегли нашу територію, а в разі обстрілу весь полк ховався в сховище, а ми виступали на передову відсікати атаки», – ділиться спогадами чоловік. Найчастіше обстріли відбувались на свята. Сергій Євгейчук пробув там дев’ять місяців. Військові дії наближались до завершення, тож запеклих боїв не було, а як почалось перемир’я, атак ставало все менше.

З Афганістану їхній батальйон вивели в 1988 році. Сергій Миколайович пригадує, що зустрічали їх гарно, як героїв. Після повернення чоловік ще дослужував на Сахаліні, а тоді повернувся у Вири, звідки родом. Закінчив практику на місцевому заводі та влаштувався працювати в клесівський комбінат машиністом на ДСО (дистанція спеціальних об’єктів). Згодом одружився на односельчанці Антоніні, з якою виховали доньку Серафиму, та переїхали жити в Ясногірку.


 

Не зізнавався, що служить в Афганістані

DSC_7450Віктор Павлушко народився та виріс в Ясногірці. Згодом здобував професію шофера в Сарнах, провчився 3 місяці й одразу забрали на «учебку» в Новоросійськ. Пригадує, як їх молодих готували до бойових дій, загартовували, тренували на витривалість. «Годину бігаєш – 5 хвилин передих, і знову біжиш. Так могло тривати цілий день», – розповідає чоловік. Вишкіл солдатів тривав сім місяців, а потім 20-річний Віктор потрапив в Афганвістан у Кандагар.

Рідні та друзі не відразу дізнались, в якій гарячій точці служить Віктор, адже в нечастих телефонних розмовах парубок запевняв, що відбуває військовий обов’язок у Монголії.

Безпосереднім обов’язком його та побратимів на тій війні було охороняти Кандагарський аеродром. На точці стояло 68 солдатів і 12 офіцерів. У Кандагарській бригаді, яку вводили в 1987 році, пан Віктор був шофером. На той час не було там ніяких сутичок, тож у бойових завданнях йому пощастило не побувати. Місцеві також не провокували конфлікти, а з афганськими солдатами ладнали, адже їхні позиції були поруч.

Демонструючи стареньку, трохи пожовклу світлину Віктор Миколайович продовжує ділитись спогадами: «Там, в Афганістані, нам не дозволяли фотографуватись, тим більше біля аеродрому. Тому це фото зробили вже як на Кушку повернулись, 10 серпня 1988 року». А звідти поступово повертались ближче до рідної домівки.

Не пройшло і півроку після повернення Віктора в Ясногірку, як одружився з місцевою дівчиною Любов’ю. Нині у подружжя п’ятеро дітей і семеро внуків.


 

«Ми таку школу життя пройшли…»

Ясногірець Петро Мичак у 1979 році вступив в СПТУ №2, де здобував фах машиніста меліоративних робіт. У 1982-му його направили на практику в Горлівку (Донецька обл.), а звідти й призвали в Збройні сили. 18-річний хлопець на «учебку» потрапив у Казахстан, в селище поблизу Ташкента. Після трьох місяців військових навчань направили в Шиндандську дивізію, у військову розвідку. «Ніхто нас не запитував, хочемо ми чи ні. Є поняття обов’язку – треба. Тоді ми молоді хотіли за кордон, в Німеччину чи Чехію. От і попали за кордон», – розповідає.

DSC_7457
Фото Василя СОСЮКА.

Петро Станіславович неодноразово брав участь у бойових діях, засадах, метою яких було виявити зброю. «Часто ходили на каравани. Вони перевозили зброю, навіть наркотики, всяке бувало. Ми їх зупиняли, роззброювали. Полонених віддавали хадівцям – солдатам афганської армії. Ходили на дивізійні рейди в Старий Шинданд, Герат, Кандагар, їздили по всій країні», – пригадує чоловік.

В їхній розвідувальній роті було 47 людей, із них шестеро загинули під час бойових дій. А скільки поранених, навіть не пригадує, очевидно, немало. Пан Петро теж отримав наскрізне поранення, про що розповів історію: «То був дембельський рейд в гори, останній наказ. Це вже, рахуйте, завдання на звільнення. Тоді нас «духи» зажали в ущелині. Добре, що з нами був авіанавідник, який вийшов на зв’язок, і з вертольота душманів накрили. Тільки завдяки цьому ми вижили. Один з їхніх зачепив мене, поранивши в п’яту. Напередодні вночі ми піднімались в гори, вдень нас зажали, а наступної ночі спускались знову з гір. Я дійшов униз самостійно, там нас вже чекав санітарний вертоліт. Водички попив і все. Більше не пам’ятаю нічого, опритомнів уже в медсанбаті з гіпсом».

У період з 1982 до 1984-го Петру Станіславовичу довелось багато чого пережити й побачити. Там він зустрів свій 19-ий день народження. Якраз був у рейді, на операції, але командир відправив його в полк: «Відпочивай, у тебе сьогодні свято!».

-У нас були хороші офіцери, толкові командири, а начальник розвідки взагалі був башковитий хлопець. Говорили з нами по простому. Завдяки їм ми й виживали, – пояснює бувший розвідник.

У новоприбулих солдат склались дружні стосунки зі старослуживцями. «Дембеля» або «діди» вели себе зовсім не так, як ми звикли сприймати. Спочатку вони не брали їх ні в засаду, ні на інші операції, дали час звикнути до клімату. «Ви, хлопці, молоді, ви ще встигнете своє відвоювати, побачити. Ще постійте», – повчали. Водночас контролювали дисципліну та порядок. «Ми таку школу життя пройшли з ними… – згадує пан Петро. – «Діди» провіряли кожен пост, чи молоді не заснули. Самі не досипали, але перевіряли, щоб лишитись у живих. Якщо вже хтось заснув і його зловили, то йому можна тільки поспівчувати. Їх не фізично наказували, а морально муштрували, змушували бігати, займатись. Але тоді так треба було, щоб вижити».

Додому Петро Мичак повернувся в 1984 році, а в 1987-му отримав третю групу інвалідності через поранення. Має медаль за бойову відвагу. Почав працювати на Селищанському грандкар’єрі машиністом бурової установки. Через три роки одружився з пані Марією, яка подарувала чоловікові четверо дітей. Петро Станіславович і досі зідзвонюється з хлопцями, з якими служив. Вони навіть на навідуються в гості один до одного.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz