Двічі побував у Казахстані

У біографії старшого майстра ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей» Петра ЛОХВИЧА є багато цікавих сторінок. Коріння його роду веде до Бережниці сусідньої Дубровиччини, але давним-давно Петро Федорович уже живе в Сарнах. Від Різдва пішов 51-ий рік, як трудиться в аграрному ліцеї.

Одразу після школи хлопець поступив в училище, яке закінчив у 1959-му, здобувши професії тракториста і водія. Згодом отримав дистанційну освіту в Дубенському технікумі й став майстром виробничого навчання. Готував майбутніх трактористів упродовж майже 40 років. Такими солідними нагородами як нагрудний знак МОН України «Відмінник освіти» й нагрудний знак «А.С. Макаренко» не нагороджують просто так, Петро Федорович їх заслужив. А скільки грамот, то й не перелічити.

Попередній директор Олексій Захожий перевів його на посаду старшого майстра. Про ті часи чоловік згадує з ностальгією. Зарплату отримував 95 рублів, але за ті гроші майстер міг придбати в магазині костюм і туфлі.

Його групи завжди були серед перших. Він двічі з вихованцями побував у Казахстані. У перші роки степ дійсно давав небачений урожай. Зібрати його своїми силами цілинникам було важко, тож до справи залучали всіх охочих, у тому числі студентів. У Кустанайську область возив групу з 30 чоловік на виробничу практику. Працювали на комбайнах. Казахстан зустрів сарненських помічників не надто гостинно. Бо інакше як можна прокоментувати слова, які Петро Федорович пам’ятає донині: «Зачем хохол приехал топтать мой земля?». Не одне училище там побувало, розповів. Поряд з ними трудились студенти Ростовської, Дніпропетровської та інших областей.

Хоча службу в армії чоловік проходив давно (був сержантом у ракетних військах), у мові й досі використовує армійську лексику. До речі, за рік до служби ще встиг в колгоспі отримати досвід тракториста.

У Петра Лохвича чудова родина: дружина, діти, трійко онуків й два правнука. Коли згадує день знайомства зі своєю половиною, думками лине в Бережницю. Алла приїхала в село на весілля з Сарн із власницею квартири, яку знімала (господиню запросили як весільну гостю). Петро ж розважав усіх грою на баяні. Слово за слово, як буває, і молоді люди познайомились. Алла працювала лаборантом у рентгенодіагностичному кабінеті залізничної лікарні, а Петро через місяць-два теж опинився в Сарнах і влаштувався в контору райспоживспілки водієм. Тож вони могли бачитися частіше. Так відтоді й не розлучалися, теж понад 50 років.

Онук Сергій навчає учнів інформатиці в аграрному ліцеї. Дві внучки також обрали собі педагогічну стезю, працюють у Сарненському педагогічному коледжі та Сарненській ЗОШ № 4 І-ІІІ ступенів. Син трудиться інженером з техніки безпеки в Рівненському заповіднику, а донька Галина – у педколеджі лаборантом.

– А працювати завжди було нелегко, у кожному часовому періоді виникали свої нюанси, – ділиться думками Петро Лохвич, – але раніше було все простіше, хоча мали набагато менше техніки й виконували менше робіт у районі. У секретарки була одна друкарська машинка, а сьогодні маємо 60 комп’ютерів і низку паперів для виконання. Зате забезпечували учнів робочим одягом, триразовим харчуванням.

У кінці року видавали 90 тонн пального для тракторів і машин, які мали використати. Тепер усе купуємо за власні кошти, які повинні заробити. Можливо, у ті часи працювали більше фізично, але морально було легше. Усю зиму, навіть у 25-градусний мороз тракторами возили торфобрикет, перегній. Усе примерзало, бувало, що й молотками відбивали. Тепер земля практично пустує (свою, звісно, засіваємо). Якщо тими роками збирали озимих 14-15 центнерів із гектара, то в цьому – 9,9 через засуху.

Добрив фактично придбати неможливо. Раніше їх вивозили машинами з хімічних складів, водії викидали в лісі, щоб не їхати далеко, адже видавали безкоштовно. А тепер? 50-кілограмовий мішок коштує 600-700 гривень, отак і доводиться виживати. Як каже директор, простіше дати бізнесмену чи орендатору в оренду трактор і заробити кошти, ніж сіяти самому. Возили раніше в Рівне жито, просили прийняти по 3 гривні 70 копійок за кілограм. Цьогоріч сказали, що взяти можуть не дорожче ніж 3 гривні, притому, що й самі маємо завезти (заправити 20-30 літрів пального). То де тут заробіток?

Зі знанням справи Петро Лохвич демонструє господарство полігону, де з ним зустрілися – 14 тракторів (минулоріч отримали три одиниці від Євросоюзу безкоштовно), 4 польські прес-підбирачі, молдавського оборотного плуга, роторну косарку та дискові борони. Тут проводять техобслуговування. Вся техніка працює, проблеми тільки з одним трактором, але працівники сподіваються вирішити їх позитивно.  «Потроху ремонтуємо, що треба, заробляємо копійку. Маємо 292 гектари землі. В основному сіємо зернові, жито, тритикале, овес, сою, просо, гречку, садимо городину (моркву, буряк) для їдальні ліцею», – розповідає старший майстер.

Є на полігоні і власний парник, де щорічно вирощують 140-150 кущів огірків. І на травневі свята вже мають власні овочі. Петро Федорович любить трудитися. Ще з дитинства його батько навчав: «Хочеш працювати – треба робити все по-людськи».

Не могла не запитати директора ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей» Миколу Морозюка про якість підготовки робітничих кадрів в закладі:

– Розвиток професійно-технічного навчального закладу, якість підготовки сучасного кваліфікованого робітника в умовах виробничих майстерень і на виробництві неможливі без запровадження та вдосконалення навчально-виробничої діяльності учнів. Це завдання, яке стоїть перед його організатором – старшим майстром. Петро Лохвич є прикладом професійної майстерності, дотримання дисципліни, моральних та етичних норм, загальнолюдської моралі.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz