За 24 кілометри до війни

Уперше в Маріуполі побувала в червні 2016 року. Там вдруге проходив цікавий і масштабний журналістський захід – «Донбас медіа форум», на який запросили в якості спікера.

Нині ж разом із редакторами, журналістами засобів масової інформації з Донецької, Сумської, Київської, Черкаської, Рівненської та Волинської областей, науковцями взяла участь у міжрегіональній конференції «Становлення і розвиток військово-цивільного партнерства у сфері медіа. Разом до перемоги!». Організаторами її виступили Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, Асоціація регіональних ЗМІ України, за ініціативи головного консультанта Головного департаменту інформаційної політики Адміністрації Президента України Олександра Бухтатого.

На поїздку чекали з нетерпінням. Адже попереду були зустрічі з колегами з різних областей, з якими вже давно стали добрими друзями, однодумцями, та військовими, які мужньо обороняють наші рубежі на сході України. Тим паче нині – це морські піхотинці з підрозділу «Борсуки» 503 окремого батальйону морської піхоти, відважні захисники Широкиного. Навіть важко уявити, що всього за 24 кілометри від Маріуполя йде справжня запекла війна. Що проросійські бойовики та й вишколені російські військові й донині прагнуть захопити місто, щоб отримати наземний коридор від окупованого Донбасу до анексованого Криму.

 


Вишиванки-обереги стрийських майстринь – українським воїнам на передовій

М1За вікном потяга, що під’їжджав до Маріуполя, були дещо незвичні для нас краєвиди. Ми бачили величезні труби, з яких виривались у повітря клуби диму. Промислові заводи-гіганти розкинулись на десятки кілометрів, нагадуючи, що ми потрапили не в курортну зону. Та щойно ступивши на перон залізничного вокзалу, стало невимовно приємно й світло від привітної й щирої усмішки Тетяни Ігнатченко, керівника прес-служби Донецької ОДА, яка зустріла нас, ознайомила з подальшими планами того дня, допомогла облаштуватися в комфортабельному готелі «Посейдон», що розташований у центрі міста всього за 50 метрів від берега Азовського моря. Тож із вікон могли любуватися зимовим морем, дихати морським повітрям. Поодаль виднілися крани Маріупольського порту.

Конференція проходила в креативному просторі «Вежа». До речі, це колишня водонапірна вежа, спроектована архітектором В. Нільсеном, зведена в 1909 році. Нині її переобладнали в туристичний об’єкт із оглядовим майданчиком, із якого відкривається велична панорама сучасного промислового міста. Тут же можна прогулятися вуличками Старого Маріуполя, щоправда, віртуально.

І от мить жаданої зустрічі з місцевими колегами, громадськими активістами і, звичайно ж, із морськими піхотинцями. Вела конференцію Тетяна Ігнатченко, яка ще донедавна як військовий журналіст працювала безпосередньо на передовій, не раз була в складних ситуаціях, коли готувала репортажі з фронту. Вона не побоялась у лютому 2014-го, коли містом заволоділи гопники, врятувати проукраїнського патріота. Можна сказати, вирвала його з рук осатанілого натовпу бойовиків. Про це є навіть знятий сюжет на YouTube. А місцевий громадський активіст, краєзнавець Вадим Джувага додав, що це сталося з його близьким товаришем.

маріуполь2Варто зауважити, що Маріуполь – дуже патріотичне місто. Попри спроби російських чи інших ворожих пропагандистських засобів масової інформації нав’язати стереотипи, що на заході маріупольців вважають сепаратистами, тут живуть віддані українській національній ідеї люди, які з перших днів російської агресії стали на захист рідного міста й України. Ще у 2015 році десятки тисяч місцевих жителів на День міста вийшли у вишиванках, чим шокували ворожих пропагандистів. Сюди із заходу країни доставляють україномовні книжки та патріотичну літературу. Маріупольські діти відвідують західні міста, де їм організовують змістовні пізнавальні екскурсії.

І от ще одна подія поєднала схід і захід України. Головний редактор газети «Білопільщина», що на Сумщині, Наталія Калініченко передала морським піхотинцям гаптовані стрийськими майстринями сорочки. Пані Наталія нещодавно зустрілась у Стрию із ініціаторкою проекту Юлією Курилишин, яка повідала, що місцеві майстрині «вирішили зробити оберіг для солдата на фронті, щоб одягнув цю вишиту сорочку й повернувся М7додому живим. Вигаптували їх 93, освятили в храмі. На рукаві кожної з них прикріпили папірець, на якому вказали ім’я автора та телефон». Сорочки передали на фронт, де служать земляки, а ще декілька Наталія Калініченко привезла в Маріуполь і вручила морським піхотинцям. До речі, серед них зустріли земляка з Волині – Петра Олексюка, заступника командира 503 ОБМП. Дізналися й про те, що тут, на війні, він знайшов своє щастя – чарівну юнку Юлю. Донедавна вона була волонтером, нині служить в українській армії, разом із коханим. Планують незабаром побратися. Тож нехай щастить молодятам.

 


Війна на два фронти

Сьогодні війна з Росією триває не лише на військовому, але й на інформаційному фронті. Головний консультант Головного департаменту інформаційної політики Адміністрації Президента України Олександр Бухтатий зауважив, що на п’ятому році війни становище військових ЗМІ критичне. Єдина газета Міністерства оборони України «Народна армія» перестала виходити у світ через те, що народні депутати вчасно не внесли зміни в закон про реформування друкованих ЗМІ. Реформовані ж редакції Чернігівської, Сумської, Рівненської та інших областей України, попри зокрема й фінансові труднощі, за власні кошти видають бригадні газети, але їх вкрай мало – всього 14-15.

Тут варто переймати досвід сумських колег. Так, на Сумщині, крім бригадних, друкують ще й для Національної гвардії України та батальйону територіальної оборони – всього 7 військових газет. Відрадно, що до цього активно долучилася Сумська обласна рада, передбачивши кошти на їх друк. Адже в прикордонному регіоні добре усвідомлюють роль друкованого слова для протидії інформаційній агресії Росії, що зомбує населення брехливими повідомленнями й сюжетами як у газетах, так і на телебаченні. Про те, що такі газети потрібні на фронті, знаємо з власного досвіду. Адже допомагаємо 128 гірсько-штурмовій бригаді видавати газету «Лем ми».

Ми ще довго говорили про проблеми й успіхи військової та регіональної преси, виклики, що майже щодня постають перед медійниками, ділились досвідом, обмінювались подарунками. Виконала й почесну місію – передала військовим книжки нашого талановитого земляка Василя Титечка. Впевнена, його лірична, пронизана патріотизмом збірка поезій «Прострілені весни» та гумористичні мініатюри скрасять хвилини відпочинку наших захисників.

Колеги з Волинського обласного часопису «Волинь нова» презентували фільм «Я вірю, що закінчиться війна» режисера Олега Криштофа. Як розповів головний редактор «Волині нової» Олександр Згоранець, ідея створення фільму виникла в педагога, нині пенсіонерки, жительки села Скригове Євгенії Харків. «Цей фільм про життя військовослужбовців, їх біль, любов, надію. Фільм заради тих, хто захищає нашу країну». Емоційно насичений сюжетами про життя військових, їх рідних і близьких, тих, хто чекає, і тих, хто вже ніколи не дочекається своїх найрідніших з цієї страшної війни, фільм не залишив байдужим нікого з присутніх. У багатьох на очах забриніла сльоза, адже в кожному куточку нашої країни відбуваються такі ж події. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто поклав своє життя на вівтар свободи й незалежності нашої багатостраждальної країни.

 


Степана Криворученка пам’ятають вдячні маріупольці

У Маріуполі познайомились із непересічною особистістю, краєзнавцем, активістом, учасником АТО Вадимом Джувагою. Він став для нас справжнім гідом, цікаво розповідав як про нещодавні події, так і про минуле Маріуполя, його життя і зміни, що відбулися за останні роки. Він провів нас у парк «Міський сад» до пам’ятника воїнам, які віддали своє життя за Україну. Сюди, до меморіального хреста з тризубом, прийшли понад 200 місцевих жителів, військових, добровольців, аби вшанувати пам’ять героїв Широкинської операції. Гордо розвивався червоно-чорний прапор у руках сивочолого чоловіка, біля монумента виструнчилися юнаки з портретами загиблих побратимів. До слова, того прохолодного вечора люди йшли, лише прочитавши повідомлення в інтернеті про проведення мітингу-реквієму. Його організував Національний корпус Маріуполь.М5

Начальник військової школи командирів імені Євгена Коновальця з позивним «Кірт» нагадав основні події лютого 2015 року, що відбулись на підступах до Маріуполя. Під час операції він очолював другу сотню «Азова». Тоді впродовж декількох днів «азовці» відбивали шалені наступи проросійських бойовиків, яких відтіснили з Широкиного. Ворог використовував російські танки, артилерію. Бої були запеклі й кровопролитні. Але завдяки проведеній наступальній операції лінію фронту відвели від міста, звільнили 5 населених пунктів (Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове, Павлопіль). Втрати ворога були величезні. «Азовці» розповіли й про те, що не отримали вчасно допомогу армійців через непослідовність у діях тодішнього керівництва ЗСУ.

Згадали під час мітингу-реквієму кожного загиблого в ті дні українського патріота. Серед них і Степана Криворученка, уродженця Сарн, із позивним «Уж». Добровольці запалили фаєри, відблиски яких розігнали тьму, а над прифронтовим Маріуполем якось по-особливому урочисто зазвучав Гімн України. Його підхопили всі присутні, стверджуючи, що Маріуполь – це Україна, і ми обов’язково переможемо і більше ніколи на нашій землі не настане «русская весна».

 


М6Сила життя сильніша за силу смерті

– стверджують експонати виставки «Воєнно-польовий арт», що діє в маріупольському Центрі сучасного мистецтва ім. Архипа Куїнджі. Можна сказати, що це новий вид сучасного мистецтва, в якому використані атрибути війни, привезені безпосередньо з фронту. Тут представлені понад 300 арт-об’єктів, над якими працювали 150 майстрів народної творчості з різних куточків України, є серед них і військові, які брали участь у бойових діях. Є вироби, від яких важко відвести погляд. Побувала експозиція в багатьох містах України та за кордоном, розповів її куратор, сержант Національної поліції полку спеціального призначення «Київ» Павло Ротар. Виконані роботи в техніках декоративного розпису, вишивки, різьби, печворк, лозоплетіння тощо.

«Під час перебування в зоні АТО, – розповів Павло Ротар, – стикнувся з реаліями військового побуту, зі специфічним, не притаманним для мирного життя середовищем. Зацікавили використані предмети військового спорядження, зброї та побуту: ящики з-під боєприпасів, різні гільзи, камуфльована тканина, тубуси від гранатометів тощо. Так виникла ідея створити з цих атрибутів війни та смерті мистецькі витвори – арт-об’єкти. Почав збирати їх і під час кожної ротації привозив до Києва, знаходив художників, майстрів народно-ужиткового мистецтва, пропонував їм взяти участь у майбутньому проекті». Ось так сила життя пробивається крізь жахіття війни, несе в наш світ красу й добро, вселяє віру в світле майбутнє, де не буде війни.

Повертались додому, переповнені враженнями від почутого й побаченого. Там, у Маріуполі, всього за 24 кілометри від війни, живуть люди, які понад усе прагнуть миру, адже не загоїлись ще рани від страшних подій останніх років. До війни ж бо не можна звикнути, хіба що призвичаїтися.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz