Донька степів чи полісянка?

Як ви вважаєте: наше сьогодення – вік цифрових технологій – зробило нас байдужими, черствими, неуважними до оточуючих? Чи знаємо, хто живе в сусідньому під’їзді?

Або імена, прізвища, по батькові, дні народження сусідів? Замість вітальних листівок – шаблонні смс, теплих листів – формальні телефонні дзвінки, з яких уже не складуть романи про кохання, якими й досі зачитуємось.

Мені пощастило познайомитися з чистою, позитивною, з поетичною душею людиною Лідією КМІТЬ, яка стала першим гостем радіопроекту «Слово про митців слова».

Народилась і зростала Лідуся (так ніжно називала її мама) в селі Диківка Знам’янського району на Кіровоградщині, де, скільки сягає око, – широчінь золотого лану пшениці десь ген-ген далеко зливається з високою небесною блакиттю. Озирнешся навкруги – стоїш у центрі велетенського золотого кола, де більш нікого й нічого – лишень ти і яскраве сонце вгорі. Почуваєшся центром Всесвіту.

Після закінчення десятирічки 17-річна Ліда Рябошапка помандрувала до старшої сестри Ольги, котра працювала директором в одній із шкіл на Львівщині. До речі, Ліда розповідала, що серед усіх її родичів налічувалось аж 10 учителів. Тож, продовжуючи справу династії, дівчина теж вступила в педінститут. Після закінчення Дрогобицького педагогічного теж залишилась працювати на Львівщині.

Якось під час літньої відпустки дівчина з подругами вирішила поїхати в Одесу. На найближчій залізничній станції з гарною назвою Садова Вишня мали чекати електричку до Львова. Там і зустріла молоденька вчителька свою долю. Мирон (так звали юнака) був веселим, усміхненим кучерявим чорнявим легенем, як виявилось, із сусіднього села. Коли їхні очі зустрілися, ніби якась маленька іскорка промайнула поміж ними, запаливши незгасну ватру, що палає ще й досі, дарма, що Мирон уже чверть віку в іншому світі. Пізніше, згадуючи ту мить, хлопець розповідав Ліді, як ще тоді йому нестримно хотілося її поцілувати, а вона сором’язливо зізналась, що теж насилу стримувала точнісінько таке ж бажання. Декілька годин на маленькій станції, годину в електричці та ще дві у Львові в очікуванні поїздів (адже дівчата їхали в Одесу на відпочинок, а Мирон – на роботу на Рівненщину, де вже декілька років працював бухгалтером у Зарічненському лісгоспі), а потім усе життя разом. Мирон залишив свою адресу, й потяг повіз його вдаль.

Потім були листівки з Одеси, два приїзди хлопця в рідне село, а 31 грудня молодята зустрічали з друзями не тільки Новий рік, а й своє нове, вже спільне життя, де Лідія стала вже Кміть. Коли добіг до кінця навчальний рік, дівчина переїхала до чоловіка, який на той час працював у Дубровиччині. Так і стала донька степів полісянкою. Молода родина пропрацювала у Висоцьку 11 років: Лідія Іванівна – учителем місцевої десятирічки, чоловік – інженером-економістом у лісгоспі. Там народились і підростали їх двоє синів-соколів. У 1975-му Мирона перевели в Сарни. Відтоді родина й проживає тут, тільки вже без Мирона. Він залишився в їхній пам’яті та серцях, на поруділих від часу чорно-білих фотографіях. Зараз у Лідії Іванівни є ще невістка та двоє онуків: Аня та Мирон (на честь дідуся).

Промайнули літа, а з ними й молодість відлетіла десь у вирій. Паморозь посріблила волосся… Тепер лише в снах і спогадах з’являється рідне обійстя в мальовничій степовій Диківці, бо повертатись уже нікуди – ні батька, ні матусі, ні сестрички Олі. Нема вже й хати, де колисала мама. Залишилося лише декілька дерев, які колись садили разом… Та все оживає, щойно пані Лідія дістає з папки пожовклі від часу аркуші, списані її віршами, і починає читати. Помічали, що ніхто не може прочитати поезії краще за автора? Бо тут – і його муки творчості, і туга за минувшиною, і глибока любов, і чиста сльоза. Поетеса читала, а я губилась у здогадах – що ж ближче та дорожче її серцю: безкраї степи Кіровоградщини, зелені пагорби Львівщини чи імлисті болота й ліси Полісся? Тут і неповторна краса природи, і сила материнської любові, ніжність кохання, героїзм і патріотизм учасників Майданів, і ще багато чого:

Небесна сотня

В небо ангели білі злетіли…

А як жити усі хотіли!

Стійко боролись за краще життя,

Справедливість, дітей майбуття.

Пробач, рідний мій синку,

Що без батька ти – сиротинка.

Я хотів, щоб щасливо ти жив

І Вітчизну, як я, ти любив.

Пробач, люба матусю,

Що додому живим не вернувся,

І за сльози, за чорну хустину –

Як тебе, я любив Україну.

На Майдан несуть свічі і квіти,

Де Вкраїни загинули діти.

Вічна слава Небесним Синам!

Не забути героїв нам.

В небо ангели білі злетіли…

Отож, читачу, і ти на мить зупини свій біг, придивись до тих, хто поруч, допоможи їм розкритися, і, може, також здивуєшся, яка глибока та світла ця людина, а ти й не помічав. Допоможи й іншим це побачити. Воно того варте – повір.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz