Сергій Коток: «Там не конфлікт, а справжня війна»

До війни тиннянин Сергій КОТОК жив життям звичайного селянина. Господарював, зводив будинок, проводив час з сім’єю, тримав пасіку. Саме останнє заняття визначило його позивний на війні – «Пасічник», під яким чоловік воював в АТО майже рік.

Про те, що вирушить на схід, Сергій Боголюбович вирішив швидко та безкомпромісно, тож у жовтні 2014-го приєднався до добровольчого батальйону «Айдар».

На початку військових дій добровольці були здебільшого озброєним населенням, серед яких вихідці з Майдану, громадські активісти, вчорашні підприємці, вчителі, медики… Всі вони зробили усвідомлений вибір, коли вирішили піти на війну. Проте, саме завдяки цим вмотивованим солдатам «Айдар» став героїчним підрозділом, якого справді побоювалась ворожа сторона.

Із захопленням і повагою про свій батальйон, командирів, побратимів розповідає і Сергій Коток. Він – мудрий і цікавий співрозмовник, від історій якого періодично пробігають мурахи тілом. Тож у нього розпитали, чому сепаратисти боялись «айдарівців», чи є страх на війні та чому вона не закінчилась донині.


Зі Щастям бійцю справді пощастило

– Пригадайте той момент, коли вирішили піти воювати. Що Вас спонукало?

– Щовечора дивився в новинах, як гинули молоді хлопці. А я вже все одно в роках. Та й, думаю, піду, побачу, як там, може, допоможу нашій Україні хоч чимось. Дякувати Богу, повернувся живий. Тоді наш командир Віктор Малахов казав: «Ти зробив свій внесок, недарма прийшов сюди». Дуже хороший командир був у нас. Якби не він, то наш підрозділ загинув би.

DSC_2330– Як Ви сприймали те, що відбувається на сході країни: збройний конфлікт, АТО, війна?

– Там не конфлікт, а справжня війна. Налаштували людей на війну, тому й пішов, щоб допомогти чимось.

– Як рідні відреагували на таке рішення?

– Та я втік. Ніхто нічого не знав. Вже коли медкомісію пройшов, хтось дружині сказав. Тоді родина зрозуміла, що піду.

– Перед тим, як потрапити в зону АТО, добровольці проходили відповідну підготовку?

– Я вирушив прямо на схід. У військкоматі сказали, що спочатку потрібно їхати в Рівне, потім на два місяці в Яворів на полігон, а це довга історія. Стріляти вмію, їздити теж, тому відразу в зону АТО пішов. Хотів потрапити в Донецький аеропорт, але напередодні виїзду запропонували їхати раніше, разом із хлопцями зі Степаня, тож погодився. Пізніше дізнався, що всі ті, з ким мав служити в аеропорту, загинули. А степанці, дяка Богу, забрали мене й завезли в місто Щастя Луганської області.

– Яка була ситуація на момент, коли Ви опинились там?

– Потрапив туди 26 жовтня. Тоді Щастя вже було українським, його відбили. У наші обов’язки входило захищати місто, тримати лінію, ловити диверсантів.


«Ми, добровольці, знали, куди йшли»

– Хто надавав добровольцям форму, спорядження?

– Я на базарі купив усе сам: від взуття до шапки. Потім уже дізнався, необхідне можна взяти в місії «Братерство без кордонів». Туди часто звертались хлопці за допомогою. Відтоді з волонтерами в дуже гарних відносинах, досі зустрічаюся з ними.

– То вас волонтери забезпечували? А держава якось допомагала?

– Так, волонтери. Вони нас годували, поїли, постачали речі. А з 2015-го вже Збройні сили України забезпечували нас харчами.

– Вас добре харчували?

– Чудово. Волонтери домашнє продовольство привозили. Та й ми варили супи, борщі, каші. Коли були в Кримському, охороняли «Бахмутку», там я куховарив. Під час обстрілу ховалися в землянку, проте жодного разу снаряд не попадав у казан.

– А наші місцеві чимось допомагали?

– Покійний Станіслав Мичка багато нам поміг. Він – чудова людина. Купив джипа, щоб на схід їздити, уявляєте? З Дубровиці хлопці передали білого «течика» (WV T4), він дуже виручав, рятував нас із таких ситуацій! Люди теж помагали. Коли приїжджав у відпустку, приносили передачі. Все фасоване в ящиках. Я завантажував у машину, віз, а на КПП, де наші стоять, роздавав усім солдатам: домашні продукти, печиво… Вони дуже раділи.

– Чи було щось, чого на передовій не вистачало?

– Не було. Усього вдосталь. Іноді бракувало води. Нам давали такі спеціальні пігулки, на вигляд, як звичайний анальгін. Можна було взяти води з будь-якої калюжі, вкинути одну пігулку й почекати 10 хвилин – і вона ставала питною. Але коли мої друзі попали в оточення, взагалі без води, хліба, то й пігулки, зрозуміло, не рятували.

– А скільки Ви там пробули?

– З жовтня 2014-го до вересня 2015-го. На момент прибуття не мали жодного статусу. Тому в разі поранення чи смерті нічого не виплачували, навіть компенсацій сім’ї. Солдатам ЗСУ платили певні кошти, а ми, добровольці, знали, куди йшли, і точно не за грошима. Проте вже в березні волонтери почали добиватися, щоб нас визнали учасниками бойових дій, а потім вже й нам щось виплачували.


«Коли віриш і просиш – Господь допоможе»

– Розкажіть про населення на лінії розмежування. Як вони реагували на українських бійців?

– Щойно прийшов, одного разу охороняв пункт, щоб цивільні не проходили. Місцевий чоловік старшого віку йшов назустріч і каже: «Стріляй у мене, стріляй». Я відповів, що не стрілятиму, бо він без зброї. Різне бувало. Пам’ятаєте, як місцеві молоком отруїли наших солдатів, медом? То якраз тоді й було.

DSC_2328
Фото Василя СОСЮКА.

– А відчувається на війні страх? Чого там можна боятись?

– Будь-чого. Щойно приїхав, боявся, щоб снайпер не застрелив, а потім якось пройшло. Зі мною кулеметником був хлопець, який взагалі смерті не боявся, та й не він один… Я дивився на них і дивувався, що такі можуть бути люди. Не можу навіть пояснити, це треба бачити. Для них це ніби гра, а кулі ж летять, і вони реальні.

– Що допомагало триматись на війні, підбадьорювало?

– Я спасіння просив. Ви навіть не уявляєте, як просив, молився, і Бог ішов назустріч. Я це відчув і пережив. Ми зі степанцями живі залишились. Кримське, Золоте, Щастя – всюди були, а там снайпери дуже вправно працювали, але вижили, дякувати Богу. Коли віриш, просиш – значить, Господь допоможе.

– Були серед товаришів поранені?

– Так, отримували поранення, контузії. Танк вистрелить недалечко – і вже контузія. Там такий постріл, що голова сама в плечі ховається.

– А в полон потрапляли з ворожої сторони?

– Звичайно. В нас полонені жили дуже добре. Ми сепаратистів не били. Вони гарно харчувались, спали в спортзалі на матрацах, у теплі. Інколи просились попрацювати, то чистили картоплю, сніг відкидали. А наші хлопці, які потрапили в полон, після повернення розповідали, як їх били, знущались над ними.

– Серед сепаратистів, яких упіймали, переважали українці?

– Українці, але росіяни теж були. Й усі молоді хлопчаки такі, по 18-19 років.


«Я казав, що війна закінчиться через три тижні…»

– Зараз війна залишилась там, на сході. Не сниться?

– Нічого не сниться, тільки в голові дуже гуде. Як охороняли «Бахмутку», там за 1800 метрів вже ворожі танки стояли. Бувало, вночі, стоїш на посту, дивишся в нічник, а від заведених танків, такий гул, ніби зараз рушать на нас. А коли наші їдуть, метрів за 20, то немов земля двигтить. Досі лягаю спати, а мені чути, як ті мотори гудуть.

– Після повернення додому не тягнуло назад воювати?

– Восени, трохи побувши вдома, їздив ще на три тижні до десантників у Мар’їнку Донецької області. Там їм теж непросто було, кидали туди, де найскладніша ситуація.

– Як думаєте, коли завершиться ця війна?

– Я йшов туди і казав, що війна через три тижні закінчиться, а вже он скільки пройшло часу. Тому зараз важко сказати. Мабуть, багато хто хоче, щоб вона тривала.

– Нині маєте якийсь контакт із захисниками в ООС?

– Маю. Телефоную до тих, хто ще зі мною був. Дехто з них і досі служить. Хтось у Польщі працює чи Києві приженився. Багато повернулись додому, як я. Продовжую займатись пасікою, працюю, а як далі – на те воля Божа.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz