На війні кожна історія унікальна

Зазвичай матеріали з учасниками бойових дій, добровольцями, воїнами АТО не бувають короткими. Хоч ці люди висловлюються переважно лаконічно, але їм завжди є що сказати.

. Розповідь про війну – це точно не про одну людину, а про товаришів і командирів, смерть і життя, любов і ненависть, розчарування і віру… Герой, про якого писали в минулому випуску, – доброволець Сергій Коток, поділившись своїм досвідом, згадав не одну цікаву історію з фронту, які не можна залишити без уваги.

– З рідними ми зв’язувалися телефонами. Вони були в усіх на базі. Хоча сепаратисти намагалися прослуховувати. Поблизу Щастя розташована електростанція, де працював навігатор. По ньому сепаратисти вичислили місце, де солдати мали зустрітись із волонтерами, і скинули три міни.

За передачею, яку так чекав від рідних, вийшов 20-річний високий хлопець з позивним Ді-джей і там же загинув. Так подумаєш, і нащо було її передавати?

Тоді ж загинув Німець, старший від мене на два роки. Інший – Десантник – живий лишився, але йому відірвало дві ноги, і він помер від кровотечі, яку не змогли зупинити. А мій товариш Діма стояв біля них і, уявляєте, осколки лише порізали штани. Диво просто. Значить, треба жити. Він, щоправда, тижні три заїкався з ляку чи шоку, а потім минуло, – розповідає Сергій Боголюбович.

Вражає історія й іншого його побратима, який досі бере участь у військових діях на сході України.

– Є в мене товариш Вітя із Закарпаття, ми з ним всюди разом. Якось приїжджав навіть до мене у відпустку. Він – електрик, запускав безпілотники. Попередньо закінчив два інститути, грамотний хлопець. У нього померла дружина, і він пішов на війну, щоб загинуть, ще з Майдану відразу пішов.

Ворожа сторона активно використовує системи залпового вогню «Град». Коли летять снаряди, то за ними ще з півметра тягнеться полум’яний хвіст. Якось біля Віті, за якихось 8 метрів, упав такий снаряд і не розірвався. Тоді він сказав: «Знаєш, я вже хочу жити». Той випадок йому показав, що треба виживати, виходити з будь-якого становища. Не нам вирішувати, жити чи померти, на все воля Божа.

Часто такі непрості ситуації змушують змінити свої погляди на життя, почати цінувати його, навіть мотивують. Так, коли Сергій Коток щойно потрапив на схід, здалеку по їхніх позиціях стріляв снайпер. «Дві кулі пролетіли біля командира, одна за сантиметрів 50, інша – 40, аж просвистіли, але не влучили, – пригадує ще одну історію Сергій Коток. – Стріляли зі снайперської гвинтівки Драгунова. Потім він ті кулі знайшов у рові, підняв та й каже: «Мені, значить, ще треба жити». Побув деякий час удома, а тоді знову написав рапорт і пішов воювати.

Менше пощастило командиру з господарської частини. Він не одягнув протигаз, коли ворог застосував фосфорні боєприпаси. Тепер у бійця з позивним Батя дуже хриплий голос через пошкодження органів дихальної системи. Він намагався лікуватись і в Україні, і за кордоном, але марно. Відповідно до міжнародних угод, зокрема й Мінських, цей вид зброї є забороненим, але це сепаратистів не зупиняє. «Там, знаєте, багато що заборонене. В Росії сотні тон боєприпасів, які попритягували сюди, щоб викидати на нас», – пояснює Пасічник.

– Був зі мною ще Василь з Рівного. Його снайпер поранив у руку. Рана була серйозна досить, дівчата в госпіталі перев’язали, а він через тиждень утік. Пішов до дачних масивів, де ми якраз оборону тримали, і наступив на міну. Він вижив, хоча отримав серйозне поранення на все життя. Один осколок з голови витягли, а інший, більший, виймати занадто ризиковано. Тепер він телефонує і каже: «І чого я не послухав тоді вас і пішов із госпіталю…».

Звичайно, на фронті були й дні без обстрілів, щоправда, таких набагато менше, переважно на свята. Але бувало й навпаки.

– Мої друзі, теж тинняни, воювали в Пісках Донецької області. На перший день Різдва (2015 рік – прим. ред.) там усе горіло. За одну годину тоді 320 мін впало. А починають бомбити з 6 вечора й можуть продовжувати до 5-6 ранку. Ось така на війні «тиша»…

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz