Петро Маковецький – героїчний оборонець Донецького аеропорту

Життя щодень готує нові випробування, й у кожної людини вони різні, неординарні. Буває, дні, роки проходять із певною стабільністю, передбачливістю, але одна мить змінює все, навіть долю.

Ніколи не вгадаєш, що на тебе чекає наступної хвилини. Уродженець Клесова, а нині мешканець с. Пугач Петро МАКОВЕЦЬКИЙ не думав і не гадав, що на власні очі зможе побачити й пережити лихоліття війни, смерть друзів, море людської крові й гірких сліз дітей і жінок.  Проте це все судилося на його життєвому шляху, який свого часу подолав відважно, мужньо, хоробро й віддано рідній українській землі.

З юних літ любив трудитися на землі, а тому після закінчення 9-го класу Клесівської школи здобувати будь-який професійний фах бажання не виявив, адже хотів присвятити свій час власному господарству. Пізніше закінчив водійські курси в Сарненській автошколі ТСОУ, а після цього пішов виконувати військовий обов’язок перед рідною країною. Служив спочатку в смт Великі Мости (Львіська область), згодом на україно-польському кордоні с. Боберка (19 застава, що на Львівщині). Після демобілізації з прикордонних військ влаштувався машиністом конвейєра в залізничному цеху Клесівського кар’єру нерудних копалин «Технобуд», згодом став на рушничок щастя з коханою Наталією. Здавалося б, живи та життю радій. Але ж ні! На сході розпалила убивче багаття війни Російська Федерація, що палає й досі.

31 липня 2014 року Петро Маковецький мав заступити в нічну зміну, готувався до майбутніх трудогодин. Під вечір принесли повістку, в якій присили з’явитися у Сарненський райвійськкомат із відповідними до служби в армії речами та документами. Наступного ранку прибув до місця призначення. З усього району приїхали декілька десятків призовників, проте в армійські казарми вирушили ті хлопці, яким місцеві волонтери допомогли з військовою амуніцією. Петру сказали, щоб їхав додому, а на ранок знову прибув у військкомат. Попрощавшись із дружиною, наступного дня у відповідний час з’явився в призначене місце, але вже не сам, а з давнім другом, однокласником (ходили в паралельні класи) Сергієм Барановим-Орлом. У Здовбиці Здолбунівського району сіли в потяг і поїхали в Ужгород. Обоє краян потрапили у 128 військову бригаду, що дислокувалась у Мукачево, в гранатометний взвод. Згодом на тиждень дислокували на Ужгородський полігон, де в парі з Сергієм Барановим-Орлом проходили військову практику на станковому автоматичному гранатометі АГС-17 (Сергій був старшим, а Петро – навідником).

На лінії фронту наша країна щодня втрачала своїх захисників і невдовзі військові чини приїхали на Ужгородський полігон, аби набрати новобранців-гранатометників, в яких була нагальна потреба. Потрібно було дванадцять чоловік, але всіх було тринадцять, тож попросилися їхати разом. Невдовзі опинилися в 79-ій окремій десантно-штурмовій бригаді, пізніше ешелонами з військовою технікою – до Краматорська. Отримали й перше бойове завдання: виступити впритул до українсько-російського кордону й завдати удару по відповідних позиціях ворога. 5 вересня колона військової техніки рушила виконувати наказ. У лісосмугах і на териконах постійно чатували сепаратисти й російські найманці, які щоразу відкривали вогонь на ураження. Командування прийняло рішення розділитись на дві колони й рухатись двома паралельними шляхами. Також доводилося змінювати напрямки руху, бо хтось із недоброзичливців «зливав» маршрут. Командир, узявши на себе відповідальність, маневрував військовим транспортом лісосмугами. Можливо, це й урятувало життя багатьом захисникам, бо в колоні, де перебували краяни, після багатьох обстрілів поранення (несмертельне) отримав лише один товариш. У паралельній групі наслідки були плачевнішими – двоє солдатів, на жаль, загинули. Військову техніку, що ламалась у дорозі, одразу знищували, аби не дісталася противнику.

Виконавши бойове завдання, хлопці повернулись на попереднє місце призначення. Дорогою зустріли російський танк, який, скоріш за все, заблукав у незнайомій місцевості. Не встигли до нього наблизитися, як російська артилерія накрила його снарядами. Мабуть, переплутали з нашими військовиками. Змучені й виснажені таки дісталися до своєї військової частини. Спали по 1-2 години на добу. За відмінне виконання військового обов’язку Петра та Сергія нагородили відпусткою терміном на десять днів. Хлопці разом поїхали до рідних, але неприємний осадок усе ж таки лишився на серці. Багато людей не розуміють, що таке війна і хто такий захисник. За власний кошт доводилося їхати в маршрутках і навіть ходити у вбиральню. Лише одиниці не брали грошей із військових, для яких не так важливі були ці кошти, як розуміння того, що роблять для країни й у тому ж числі для них самих.

кіборг3-к2 жовтня 2014 року (саме в день народження дружини Петра Маковецького – Наталії) в складі 2-ої роти 1-го батальйону Миколаївської окремої десантно-штурмової бригади сарненці з Краматорська вирушили в напрямку Донецького аеропорту. Не обійшлося без обстрілів: спочатку противник вів вогонь поблизу с. Тоненьке, а згодом біля с. Піски. Проте всім чотирьом БТРам, УРАЛу й танку, що супроводжував до летовища, вночі вдалося пробратися до нового терміналу. На той час весь Донецький аеропорт (новий і старий термінали, спостережна вежа) обороняли 75 захисників. Отримавши від командування відповідні інструктажі, новоприбулі одразу приступили до завдання: не дати окупантам і зрадникам проникнути всередину приміщення. Спостереження вели з другого поверху, а стріляти з АГСу доводилося з третього. Щодня о сьомій ранку (хоч годинника звіряй) приїжджали два російських танки. Спочатку один пристрілювався, а згодом два одночасно гатили по перекриттях терміналу, аби вони впали й завалили українських солдатів. До того ж дошкуляли снайпери, які щомиті кулями прошивали стіни. Бувало, що пролітали перед самісіньким обличчям, роблячи невеликі за діаметром отвори. Також часто свідомо стріляли по кутах будівлі, аби кулі рикошетом відбивалися в «кіборгів». Почергово по декілька годин стояли на варті, щоб інші змогли бодай трохи перепочити. Ставили розтяжки, аби вночі до них ніхто не підійшов на близьку відстань. Сепаратисти, у свою чергу, також перестраховувалися розтяжками, проте оборонці летовища їх помічали й за ліпшої нагоди знімали. У кожного були свої позивні. Петро і Сергій мали на двох один – Полум’я, тому, коли  потрібно було відбити ворожих диверсантів, хлопці чули на свою адресу: «Полум’я, дай вогню!».

Через певний час прийшли інші захисники й сарненці отримали заслужену відпустку, а вже на початку листопада знову опинилися в аеропорту, тільки цього разу захищали старий термінал. Цю будівлю ворог обстрілював інтенсивніше. Щоб завдати удару у відповідь, у хлопців було всього-на-всього декілька секунд. Бувало й таке, що повзли коридорами з гранатометом і бойовим комплектом, а далі з вікна зненацька робили декілька пострілів і падали додолу, бо ж відразу прилітало у відповідь. В одному з таких боїв руку Сергія Баранова-Орла зачепив ворожий осколок, а подібний шмат металу пробив телефон Петра Маковецького. Сергій від медичної допомоги відмовився. «Не потрібна вона мені, – мовив, – і так заживе». Хоча товариш наполягав на огляді, бо ж хвилювався, щоб не було зараження. Але Сергій мужньо тримався й ніколи нікому ні на що не скаржився, а сприймав усе так, як належне.

Через декілька днів у оборонців старого терміналу закінчилася вода. Три доби обходилися без неї, а згодом почали зливати з труб обігрівальної системи. Вода була іржавою, зі специфічним запахом. Кип’ятили її по декілька разів, а далі наливали в гільзи й кидали багато листя зеленого чаю, аби воно увібрало в себе якнайбільше шкідливих домішок і запах. Пили потрошку. Згодом двоє побратимів із «Правого сектора» запропонували побігти до нового терміналу й запастися водою, але дорогу постійно прострілювали снайпери. Петро погодився. Також до нього приєднався і ротний. У цей час Сергій Баранов-Орел відпочивав, але почувши, що хлопці збираються по воду, сказав, що теж піде. Петро відмовляв, мовляв, нині твій час відпочинку, то набирайся сил, а ми самі впораємося. Сергій відповів: «Не вмовляй, друже, все одно піду. Уп’ятьох принесемо ж більше».

Коли йшли до нового терміналу, було туманно. Дорогою намагалися розчистити шлях від різних уламків, аби зручно було повертатися назад. Набравши в бутлі води, спішили швидше повернутися. Сергій рухався якраз у середині: між ротним, Петром і двома хлопцями із «Правого сектора». Це був ранок 8 листопада 2014 року, за православним календарем – Дмитрівська поминальна субота. На жаль, туман розсіявся і в той прикрий час пролунав постріл ворожого снайпера, який влучив Сергію в ногу. Наш земляк впав на землю й зумів джгутом перев’язати кінцівку поверх рани. Повз підбитою військовою технікою зумів доповзти до згорілого автобуса, де на нього чекали побратими з «ПС». Петро та ротний забігли в термінал і вже з іншого боку разом із військовим лікарем і ношами добралися до Сергія. Врятувати життя краянину, на жаль, не вдалося. Надто багато втратив крові. Розпачу не було меж, а найбільше побивався вірний товариш – Петро Маковецький. Для нього здавалося, що світ погас назавжди, адже цей постріл розкраяв і його серце.

Боляче було й від того, що російські найманці не дозволяли вивезти тіло загиблого побратима, повідомляли, що будь-яка техніка, що рухатиметься до аеропорту, буде знищена. Ніхто не наважувався наражати побратимів на вірну загибель, адже ворог повністю прострілював злітну смугу. Проте через добу на підступах до старого терміналу ліквідували диверсанта. Хотів уночі потрапити до наших захисників, його вчасно помітили сторожові. Це певною мірою й дозволило, аби Сергія Баранова-Орла змогли вивезти з аеропорту й поховати з належними почестями як Героя України. Ворожа сторона тоді запропонувала такі умови: з двох боків припиняють вогонь, вони забирають свого убієнного, а українці – свого. Проте той, хто забиратиме Сергія, щоб був без зброї, бронежилета, каски, їхав на невеликій швидкості з відчиненими дверми, без будь-якої провізії для захисників аеропорту.

Лише на третій день після смерті вдалося  вивезти «кіборга» з летовища. Петро просив у начальства, щоб відпустили провести друга в останню путь. Проте відмовили, мовляв, немає ким його замінити. Просили й інші товариші по службі, але керівництво у своєму рішенні було непохитне. Для нього це був тяжкий життєвий удар, з яким і досі змиритися не може. Згодом довелося пережити ще дві смерті бойових побратимів, які загинули від рук окупантів, захищаючи рідну землю. А самого під час чергових боїв контузило.

У кінці листопада відбулася ротація. Тримав лінію оборони поблизу Водяного. Зимові холодні дні та сирість у шанцях далися взнаки. Одного дня одразу восьмеро армійців потрапили в лазарет із запаленням легенів. Серед них був і Петро Маковецький, якому пізніше сказали, що якби вчасно не звернувся за медичною допомогою, то через декілька годин наслідки були б плачевними. Після лікування знову чатував у шанцях, але цього разу морську акваторію Азовського моря поблизу Маріуполя. Спостерігали, аби ворожі кораблі не наближалися до українського узбережжя.

Більше року «кіборг» Петро Маковецький боронив рідну та святу землю від навали загарбників. Проте найстрашніше в цьому – це бачити, як помирають товариші, з якими пліч-о-пліч, без найменшого страху викорінювали в бою лихе сепаратистське насіння.

Мабуть, ніщо у світі не зможе загоїти рани війни, які відкритими лишаться назавжди. Але хоч на хвильку про них забути завжди допомагає вірна дружина Наталія та дворічний син Артемко, які люблять і цінують його нетлінну доблесть, любов і повагу до родини, краю.

За свої подвиги й патріотизм Петро Маковецький нагороджений орденами «За оборону Донецького аеропорту», «Захисник Вітчизни», «За зразкову службу», «За військові дії в зоні АТО», «За Донецький аеропорт – 242 дні»… Його свідома віра в цілісність кордонів назавжди ввійде в історію як справжнього сина незламної Української держави.

Фото Василя СОСЮКА та з сімейного архіву Петра МАКОВЕЦЬКОГО.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz