Невидимий ворог – ще страшніший

Володимир ДУДАР народився на Дубровиччині, виріс у Сарнах, здобув вищу освіту в Рівному, а працював і прожив більшу частину свого життя на Луганщині. Нині ж чоловік повернувся в рідні краї, щоб доглядати за старенькою матір’ю.

Батьківська домівка, де й зустрілись із співрозмовником, нагадує йому юнацькі роки, про які розповідає із задоволенням. Він ріс у сім’ї залізничників, та й район поблизу міського парку був заселений переважно працівниками станції. Володимир Миколайович каже, що це була досить престижна частина міста. Їхній будинок (нинішня адреса: вул. І. Франка) обігрівався парою паровоза, тож узимку вдома було завжди тепло. Досі він пам’ятає імена сусідів і прізвиська друзів, з якими навіть самотужки заливали каток у дворі, грали в хокей, займались на перекладині.

З дружиною Ольгою познайомився під час навчання в Рівненському інституті водного господарства. Там він здобув фах інженера-гідротехніка, а також закінчив військову кафедру, отримавши офіцерське звання лейтенанта. Молодих спеціалістів запросили на роботу в Старобільськ Луганської області. Остаточним аргументом поїхати туди для молодого подружжя стало забезпечення житлом.

Тож ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС офіцера запасу та сапера Володимира Дудара призвали вже звідти. 23 лютого 1987 року він із групою солдатів прибув у село Корогод, що розташоване в зоні відчуження. Через недопустимий рівень радіації все місцеве населення залишило його. В населеному пункті солдати ходили єдиним маршрутом, що вважали безпечним. Водночас за декілька метрів від нього можна було отримати величезну дозу опромінення. Дехто легковажив такими правилами, адже коли ніхто не стріляє, не вбиває, не підриває, здається, що небезпеки немає. Але зовсім скоро переконались, що невидимий ворог ще страшніший, необережних радіація вражала миттєво.

Будівля місцевої школи стала казармою, а інші будинки на тій же вулиці – місцем дислокації офіцерського корпусу. Володимир Миколайович провів там 111 днів і здійснив 40 виїздів на ЧАЕС. Дорога до станції пролягала через так званий рудий ліс – ділянка лісу, яка отримала найбільшу дозу радіації, що призвела до загибелі дерев (переважно сосен) і забарвлення їх у буро-червоний колір. Обпалені радіацією дерева валили на землю, тут же закопуючи. В разі поломки машини в цій зоні, нікому не дозволяли виходити назовні, а чекали, поки її відтягнуть звідти. Після кожного виїзду транспорт обробляли, а той, що отримав надмірну дозу радіації, відправляли на могильник. Важко збагнути, скільки техніки там захоронено.

Перед кожним виїздом на станцію група солдатів отримувала певне завдання. Основним обов’язком Володимира Дудара було слідкувати за часом, щоб солдати не опромінювались. Карту показували лише офіцерам, які повинні були запам’ятати її та вести підлеглих, тож саме від них залежало, чи вчасно солдати покинуть станцію. Перебувати там можна було не більше 15 хвилин, всередині реактора орієнтувалися за умовними позначками. «Важко розібратись було лише перший раз, і велика відповідальність, – зізнається ліквідатор. – А потім втягнувся». На таку небезпечну роботу виходили позмінно, раз у три дні. «При вході в реактор стояла фотографія героя-ліквідатора Валерія Ходемчука, який загинув тут у перші хвилини аварії. Біля неї завжди були живі квіти, але ніхто не бачив, хто їх туди приносив», – ділиться яскравим спогадом Володимир Миколайович.

DSC_0725Після повернення з радіоактивної точки всі проходили обов’язкову процедуру очищення. У першому відсіку чоловіки знімали заражений одяг, який після цього знищували, та мились. Потім переходили в інший відсік, де повторювали водні процедури й отримували абсолютно новий комплект одягу та взуття. Кожен військовий мав дозиметр, який показував рівень ураження радіацією. Ті, хто перевищив допустиму дозу, більше на завдання не виходили.

Дату повернення з Чорнобильської зони Володимир Дудар пам’ятатиме все життя, адже в цей день народився його молодший син Юрій. Згодом перебування в радіоактивній точці далося взнаки. Почало підводити здоров’я. Інколи він переживає приступи, під час яких відчуває щось схоже до левітації. Раніше частенько перед очима з’являлись підсвічені квадратики. Жоден з цих симптомів сучасна медицина не може пояснити й виявити, тож не виключено, що вони спричинені опроміненням організму.

Під час цікавої розмови не змогли уникнути теми війни, що турбує всіх українців, а тим більше тих, кого вона безпосередньо стосується. Під час конфлікту на сході Володимир Дудар пережив чимало непростих буднів. Під час буремних часів оголошення ЛНР Старобільська адміністрація змінила український прапор на один день. Містом ходили озброєні люди, ідентифікувати ідейну приналежність яких було неможливо. На той момент чоловік працював у лікарні. Пригадує, коли почались активні бойові дії, до них почали доставляти тіла загиблих із фронту в таких кількостях, на які морг райлікарні не був розрахований. Більшість із них хоронили без імені, під номерними знаками, попередньо відібравши зразки ДНК для подальшого встановлення особи. Одного разу граната залетіла навіть у лікарню. А сусідка Володимира Миколайовича натрапила на розтяжку, коли йшла викидати сміття, й дивом залишилась живою, бо вирішила не підходити впритул до контейнера, а закинути мішок з відстані. Тож отримала осколкове поранення. Війна повністю змінила життя тамтешніх людей. Наприклад, у старшого сина Володимира Миколайовича Сергія, кваліфікованого медика та викладача університету, вона відібрала улюблену роботу й помешкання в Луганську. Тож досі проживає в Сторобільську.

Нині 61-річний ліквідатор на пенсії. В батьківській домівці самотужки затіяв ремонт. «Аби тільки здоров’я не підводило», – каже. За участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, виявлені мужність, самовіддачу його нагородили численними відзнаками, але часто «чорнобильцям» не вистачає вдячності від простих людей, заради майбутнього яких вони виконували небезпечну місію. Тож нехай покладене ліквідаторами здоров’я повертається їм сторицею.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz