Пройшла три концтабори і вижила

Щороку рідіють лави учасників Другої світової війни. Спостерігаємо, що все коротшою стає колона ветеранів, які несуть квіти до Вічного вогню на День Перемоги. Тому так важливо почути спогади останніх свідків того лихоліття.

Як ніхто, знає про тортури тієї війни єдина нині на Сарненщині тоді ще малолітній в’язень фашистських концтаборів Віра ЦАРУК, яка повідала свою незвичайну життєву історію.

DSC_3448-ч
Такою Віра Царук прибула в наш район працювати в Тинненській дільничній лікарні.

Віра Лобан (дівоче прізвище) народилася 10 березня (а за документами 10 серпня) 1941 року в селі Сенчиці Зарічненського району. Мамині батьки жили за 5 кілометрів від Сенчиць, у селі Невель (Білорусь, Пінський район). Партизани, загони яких дислокувалися в густих лісах навкруги Невеля, знищили якогось важливого гітлерівського чина. Натомість фашисти провели каральну операцію – нищили все на своєму шляху – палили й убивали, допоки село Невель перетворили в згарище, вкрите трупами його жителів.

Коли стрілянина за декілька днів ущухла, родичі загиблих йшли звідусіль, щоб похоронити тіла рідних. Пішла й Варвара Лобан із маленькою Вірочкою на руках, щоб похоронити батьків. Гітлерівці ніби саме цього й чекали – почалася облава, схопили всіх. Варвара благала відпустити її з немовлям, адже вдома залишилися ще двійко малих синочків. Почувши це, гітлерівці наказали вести їх туди, де жила родина. Хлопчиків теж приєднали до полонених і погнали до станції, там усіх загнали в товарні вагони, перед цим відділивши дітей (окрім зовсім маленьких, як Вірочка) від матерів. Відтоді мати нічого не чула й не знала про синочків. Страшну муку терпіла, багато сліз пролила! Де тільки брала силу волі та мужність, щоб вижити?

Так маленька Вірочка у віці трохи більше року стала бранкою фашистських концтаборів. Їй довелося тупати маленькими ноженятами аж у трьох: Майданеку, Швібусі й Лісцервергу. Вони мали різне призначення: пересильні, табори смерті для перевиховання молоді, політичні й ін. Дітей тримали окремо від матерів. Бараки були розділені кількома рядами колючого дроту під напругою, щоб ні одні, ні другі не могли з’єднатися. На стовпах прикріплені таблички з забороною, але час від часу хтось (чи діти бажали притулитись до матусі, чи матері від безвиході) кидався на той осоружний дріт і гинув.

Матерів гонили на каторжні роботи. За ними не було аж надто суворого контролю – знали, що ніхто навіть не спробує втекти, кожна прибіжить у концтабір, щоб хоч здалеку через колючий дріт побачити дитину – чи жива. Звичайно, все це Віра Олександрівна розповідала зі слів матері, оскільки була ще геть малою, щоб пам’ятати, аналізувати й оцінювати це. Але були епізоди, які назавжди закарбувалися в її дитячій пам’яті. Від них вона прокидається вночі в холодному поту, спогади, що змушують схоплюватися і кричати від страху та нестерпного болю, раптове таке реальне відчуття на губах і в горлі присмаку нудотного запаху чорного диму від спалюваних трупів. Її гнітить темрява і все тіло сковує холод. Знаємо, що Майданек якраз і був табором смерті – якщо хтось ослаб, захворів, провинився, то відразу відправляли «до лазні». Тільки дітям невідоме було справжнє значення цього виразу. У певні дні приречених вишиковували в довгі черги «до лазні» (печі крематорію). Одного дня в такій черзі опинилась і Вірочка, яку за ручку тримав Янек (теж маленький хлопчик, який завжди був поруч). Коли дітлахи підійшли «до лазні», заслінка автоматично зачинилась просто перед ними. Що їх врятувало? Боже провидіння? А може, щира мамина молитва?.. До слова, пані Віра вже дорослою намагалася відшукати Янека – зверталась на передачу «Жди меня», але так мало знала про нього – тільки ім’я та назву концтабору. Знайти не вдалося.

Пам’ятає Віра Царук ще випадок із концтабору, що назавжди скалічив не лише її душу, а й тіло. В їх дитячий блок іноді дехто з німецьких жінок (не всі ж були фашистами, мали й материнські почуття) крадькома перекидали через колючу огорожу сякі-такі харчі, голодні діти підбігали й хапали їх і тут же втікали. Маленька Віра теж підбігла, щоб щось підняти, але втекти не встигла – наглядачка німкеня Барбара (це ім’я й досі наводить на неї непереборний страх) щосили вдарила дівчинку нагайкою по спині, та так, що вона закричала й втратила свідомість від нестерпного болю. Падаючи, дівчинка покотилася східцями вниз у бункер. Там її нерухому знову ж таки знайшов Ян. Хлопчик привів Розу (росіянка з числа в’язнів, яку приставили доглядати за дітьми). Напевно, вона  мала медичну освіту, бо й лікувала малих, а ще її обов’язком було збирати трупики й вивозити в певне місце. Роза на руках віднесла дівчинку, в якої, як виявилось, був перебитий хребет, у барак і там упродовж трьох місяців ховала в лахмітті в куточку на нарах від очей наглядачів.

Перелякане мало не до смерті нещасне дівчатко терпіло гострий біль, мовчало й не ворушилось під час повірок. А уявіть стан матері, яка щоденно поспішає до колючого дроту з надією побачити донечку, а її нема й нема. У відчаї не раз готова була кинутися на той дріт, щоб припинився нарешті пекучий біль, що спопеляв її. Але ж ні. Ще жевріла в куточку материнського серця надія, що донечка жива, ще ж і синочкам своїм вона потрібна – треба жити! Роза стала помічати, що якась жінка увесь час приходить до колючого дроту, шукає когось поглядом, не знаходить і сильно так плаче. Здогадалась, що це мама маленької Вірочки, сказала їй, що донечка жива, але Варвара не вірила, поки та не показала їй дівча.

Звільнили в’язнів цього концтабору американські війська. Вірочку до відправки на Батьківщину пролікували в госпіталі – у неї вже утворився горб на спині. Але це були ще не всі біди – госпіталь розбомбили, уціліло лише декілька палат, Вірочку осколком поранило в правий бік. Потім уже в повоєнні роки та рана довго гноїлась. Нагадує про себе й досі. Мамі запропонували відправити їх із донькою в Америку, де могли спробувати вилікувати хребет. Вагання ятрили мамине серце – як їхати, коли невідома доля синочків і чоловіка? А як і вони потребують допомоги? Десь відшукала стареньку дитячу коляску й помандрували з донечкою (дитина могла тільки лежати) шукати, звідки відправляли ешелони з малолітніми в’язнями на Батьківщину.

Нарешті вони вдома! Пізніше дізналися, що був у їхньому житті клятий трикутник, тільки не Бермудський, а берлінський. Уся родина останній рік перебувала в різних концтаборах у радіусі 30-35 км від Берліна: Вірочка з мамою, брати окремо, а батько в іншому куті цього проклятого трикутника, що забрав здоров’я всієї родини. Визволені дорослі в’язні мали добиратись на Батьківщину самостійно, хто як зміг – пішки, товарними вагонами, шукаючи якийсь харч. Так в одному містечку батько, він теж був полонений (на фронті зазнав тяжкого поранення, втратив око), побачив дітей, що рилися в смітнику, шукаючи щось їстівне. «Може, і мої десь ось так – голодні», – подумав солдат і погукав: «Синочки, Іванку, Петю». Той,що молодший, тримаючись за полу братової роби, бо боявся відстати, загубитися від брата, сказав: «Дядьку, тільки не кажи, що ти наш батько. У нашого батька два ока, а в тебе одне». Старшенький залишив своє серйозне заняття і глянув на незнайомця. Його змарніле замурзане личко засяяло: «Та це ж справді наш татко, він поранений!». Згодом сім’я возз’єдналась. Додому повернулися живі, але зі скаліченими душами, а тато й донечка – ще й тілом. Батьківщина зустріла їх не дуже привітно, бо мали «заплямовані» біографії. Багатьох, хто пізнав гірку долю в’язня фашистського концтабору, все життя переслідували приниження та недовіра, на них стояло клеймо підозри.

Віра теж не раз відчула це на собі. Батька заарештували, бо був у ворожому полоні, й засудили на 15 років (після смерті Сталіна амністували). Після повернення додому міг знайти лише ту роботу, на яку інші не погоджувались. Дівчинка вперше зробила кроки слабенькими ніжками, коли їй виповнилося 6 років. Мама плакала від щастя, та радість тривала недовго – Віру скував параліч і вона знову злягла.

Коли хвороба трохи відступила, у 9 років пішла в перший клас. Вчилася відмінно. Була розумниця й  красуня. Та одного дня прийшла додому заплакана – її назвали «щеням німецької вівчарки». Мама мовчки вислухала донечку, потім дістала всі їхні папери із концтаборів і вкинула в піч: «Нехай це все згорить, доню, бо інакше переслідуватиме нас усе життя. Люди забудуть, і ти забудь». «Я й досі ніби бачу жовто-синє полум’я від горіння тих паперів», – каже пані Віра.

Після закінчення семирічки навчалась у Рівненському медучилищі. Хотіла стати лікарем, подала документи у Львівський медінститут, але болюче минуле знову наздогнало її. Коли, не дочекавшись виклику, приїхала на вступні іспити, в приймальній комісії їй жбурнули документи в обличчя зі словами: «Їдь туди, де була у війну, і мовчи, дівко, бо викличу міліцію, то поїдеш на Соловки». Після цього вже й не намагалася вступити у виш. Працювала за направленням у Тинненській дільничній лікарні, потім помічником санітарного лікаря в Сарненській районній СЕС. Їй присвоїли вищу кваліфікаційну категорію.

До 1988 р. у СРСР замовчували про малолітніх в’язнів фашистських концтаборів. А в червні того ж року в Києві відбулася їх перша всесоюзна зустріч, на яку з’їхались майже 800 чоловік! Віра Олександрівна Царук також була серед них. Тоді й вирішили створити спілку. Потім зустрічалися ще не раз. Їздили також у Німеччину, де відвідали місця свого ув’язнення. Там у пам’яті пані Віри зринув ще один штрих її трагічного дитинства. Делегація проходила місточок через невелику річечку. Раптом Віра пригадала, як мама везла її на колясці з госпіталю, одна німкеня дала їй іграшку – невеличкого слоника. Потім вони їхали якраз цим містом. Дівчинка нахилилась, щоб подивитись на воду, і… слоник упав у річку… Вона так довго плакала,  адже ці три роки в неї не було іграшок.

Рівненську обласну спілку створили 21 червня 1999 р. з 8 членів, а зросла вона до 1240. Головою її обрали Віру Царук. Не маючи ні транспорту, ні фінансів, їздила районами поїздами, автобусами, збирала дані про в’язнів. Багатьом допомогла отримати документи з архівів, пробити льодяні стіни черствості бюрократичного апарату. Через пресу просила колишніх малолітніх в’язнів відгукнутись. Давала номер особистого та робочого телефонів. Працювала на громадських засадах – офіс – власна квартира.

Війна давно закінчилась, але й досі вона триває у свідомості людей, чиї долі зайняла чорним крилом. «Неправда, що час виліковує рани. З роками біль губить гостроту, але ніколи не зникає геть». А часто душевного додається ще й біль тілесний, як у Віри Олександрівни. З 2007-го змушена була працювати лише по телефону, але відділення працює досі, хоч лави його невмолимо рідіють. Ось і вона вже єдиний у Сарненському районі живий свідок злочинів фашизму проти дитинства. А біль у спині і в пораненому боці  стає ще нестерпнішим. Частіше і так неспокійний сон Віри шматує гавкіт страшних лютих німецьких вівчарок. Яскравіше в снах бачить чорні дитячі трупики, які вітер розколихує на колючій огорожі концтабору, як сухі опалі листочки…

Уважні читачі, мабуть, помітили, що Віра Царук ще має хист до поезії, її вірші друкуємо в часописі. Декілька з них знайшли своє місце в книзі «Пам’ять заради майбутнього».

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz