Сьогодні кожен ветеран – герой!

Земний уклін вам, ветерани, за наше щасливе життя,

за вашу мужність у бою, за біль і рани

ЛабунськицУ далекому 1944-ому сімнадцятирічного Дмитра ЛАБУНСЬКОГО мобілізували в 139-ий запасний полк. Відтак шлях молодого бійця проліг у Китайську Народну Республіку. Вночі хлопці висипали з ешелона на 78-ому кілометрі, подалися у військову частину. А вранці на півтори тисячі солдатів очікувало смертельно небезпечне випробування – марш-кидок через пустелю в п’ятидесятиградусну спеку. Втрати були значними – з батальйона залишилось дванадцять чоловік. Решта зосталась лежати на непривітній чужій землі. Тоді-то командир взводу й віддав наказ: «Лабунський, бери станковий кулемет і клади на хуру».

На чужій території все налаштоване було до них вороже. Довелося форсувати гірську річку з потужною течією, долали її, тримаючись за мотузку. У місті Салунь потрапили під гарматний обстріл японських мілітаристів. Зате в Чжунжоу захопили склади, тоді вперше скуштували закордонні галети. Бій під станцією Дайєр запам’ятався на все життя. Четверо японців із вікна косили наших солдатів, які йшли в наступ. Тоді загинув командир полку, а сам Дмитро Лабунський отримав поранення в ноги. Зупинили ворогів прямим влученням із гармати. А рани й донині нагадують про безстрашний наступ на Теньшахе.

Після Китаю та Далекого Сходу солдат у складі запасного полку побував у Центральній Росії, згодом – у Дарниці. Зрештою в липні 1946-ого воїна демобілізували. Замість трьох місяців, як тоді дозволяли, колишній фронтовик відпочив вісімнадцять днів і подався працювати в кондукторський резерв. Згодом сумлінного працівника перевели на станцію Клесів, де до пенсії трудився складачем вагонів. Дмитро Лабунський – кавалер ордена Вітчизняної війни, інших бойових і мирних нагород, має звання почесного залізничника. Та найпочеснішим він вважає сімейне звання прапрадіда. Тим самим доводячи, що козацькому роду нема переводу.

КлименкоВетерану, учаснику бойових дій Олексію КЛИМЕНКУ тяжко згадувати про ті далекі й неприємні часи. Олексія Миколайовича призвали служити у 18, і незадовго, після невеликої підготовки, опинився в діючій армії. Потрапив на 1 Білоруський фронт у 18 автотранспортну бригаду солдатом-водієм.

5 березня 1945 року перед Одером (річка в Німеччині) шалена куля пошкодила хлопцеві частину стегна, колінний суглоб і велику гомілкову кістку. Як наслідок, три операції і півроку лікування в госпіталях. На щастя, залишився жити. Вийшов із лазарету з медичним висновком «непридатний до служби», а згодом отримав групу інвалідності.

– Що таке війна? Це нещадна машина, що рушила все на своєму шляху, – поділився Олексій Клименко. – Подумати страшно, скільки забрала життів, скалічила доль і осиротила родин. Адже коли в 1941-ому без попередження ворожа Німеччина розпочала напад на Радянський Союз, багато людей, не чекаючи призова, йшли у військкомати й добровільно вирушали на фронт. Хоч нині розділились думки про війну, але повірте, той, хто відчув на собі те пекло, не схоче пережити й мільйонну частинку того лиха.

 

Гуменний (2)– Коли німці захопили наше село на Київщині, – розповів Володимир ГУМЕННИЙ, – то влаштовували облаву на молодь для відправки на роботу в Німеччину. У грудні 1943 року, під час однієї з таких облав, серед 20 упійманих юнаків був і я. Нас вишикували в колону й повели до Білої Церкви. Протримавши 10 днів у військових казармах, пішки погнали далі. Йшли під конвоєм автоматників аж до станції Жмеринка, інколи ночували просто неба. Там загнали в порожні вагони вантажного поїзда та повезли в невідомому напрямку. Один із хлопців заховав ножа, тож вирішили вирізати шматок дошки на дверях вагона й відкрити запірний гак. Нам це вдалося, бо гітлерівці забули закрутити двері дротом. Відкривши їх, почали стрибати на ходу.

На щастя, в темряві вартові нічого не побачили. Десять змучених, знесилених, голодних утікачів дісталися до найближчого села, там переночували, а на ранок групами вирушили далі. Проте йти було нікуди. Фронт віддалився, скрізь були фашисти. Довелося залишитись, найнятися на роботу й жити.

Одного січневого дня 1944 року в село ввійшов партизанський загін. Спершу його командир не захотів узяти хлопців із собою, бо там справжня війна, стріляють, а вони ще хлопчаки й у першій же сутичці з ворогами злякаються, втечуть додому. Невдовзі погодився. Спочатку юнаків навчали досвідченіші партизани, а згодом почали брати на бойові завдання. Народні месники псували залізничне полотно, перешкоджали ворогам використовувати залізницю для перевезення техніки та живої сили.

1 травня 1944 року на Рівненщину прийшли передові частини Радянської армії, і їхній партизанський загін скерували в Сарни, де розформували. Частину його бійців забезпечили роботою на мирних професіях. Володимир Маркович, відкинувши різні пропозиції, твердо вирішив стати залізничником.

Батьківщина високо оцінила мужність, відважність і героїзм ветерана. Його нагородили орденами «За мужність», Вітчизняної війни ІІ ступеня, нагрудним знаком «Партизан України 1941-1945 років» і безліччю медалей до ювілеїв Великої Перемоги.

Омельчук-ГороднюкВолодимир ГОРОДНЮК-ОМЕЛЬЧУК у солдати пішов сімнадцятилітнім юнаком. Він і досі пам’ятає, як хлопці зі Стрільська, Люхчі та він із ними вишикувались у колону, йшли пішки від Сарн до Рокитного на призовну комісію. «Цей жах тяжко забути, хлопці йшли в постолах, а надворі січень. Вітер, здавалось, пронизував наскрізь. Мені, щоправда, дещо пощастило, взувся в чоботи», – згадує.

Новобранців із Західної України відправили в Київ, де вони навчались на кулеметників, а відтак готувались на фронт. Якось Володимир Павлович супроводжував у Красноярськ ешелони з новобранцями. У Москві застали жахливу картину: голодні діти просили у проїжджих сухарі. Від побаченого один із юнаків навіть збожеволів.

Хлопці повернулись у Київ, пізніше їх відправили в Білу Церкву. Хто з майбутніх бійців закінчив чотири і більше класів, навчались на водіїв в автошколі в Чернігові. Саме там і здобув солдат спеціальність, що допомогла вижити в нелегкий післявоєнний час.

Перший бій між Польщею та Німеччиною запам’ятав на все життя. Уже першого травня з іншими солдатами був у Берліні. Наступного дня зранку відзначали Перемогу, а в післяобідній час забили тривогу, і бійців відправили в Чехословаччину. Володимир Павлович наголошує, що День Перемоги він святкує 2 та 9 травня.

МовчанДемобілізувався чоловік 20 травня 1948 року. Коли згадує війну – плаче. Знає, скільки горя та сліз вона завдала людям.

У липні 1941 року 19-річну Олену МОВЧАН забрали на фронт у воєнно-сортувальний пункт № 30. Тут і почались її випробування долею, які не раз виявлялися смертельно небезпечними. Згадує, як під час бомбардування в м. Бєльці (Молдавія) поштарки-фронтовички поховалися в окопних ямах. Вижили лише Олена та її компаньйонка Наталія. «Саме тоді відчула справжній страх війни – смерть», – ділиться спогадами.

Після війни група потрапила в Будапешт, де її розформували. Повернувшись у Полтавську область, звідки родом, жінка знову запрацювала на пошті. Там зустріла майбутнього чоловіка – офіцера Григорія. Після весілля поїхала з ним у Німеччину, а в 1959 році переїхали в Сарни.

Згадуючи пережите й аналізуючи сучасність, пані Олена бажає: «Живіть і радійте, зараз легше жити, ніж колись».

Козлюк ----На старий Новий рік 1944 року Михайла КОЗЛЮКА забрали в Брянськ, де  навчали військовій справі. Там сформували 103 стрілецький полк, який завжди був передовим. Згодом юнака направили на 3 Білоруський фронт. Найбільше запам’ятався бій за місто Каунас (Литва): «За 3 км від нас розташовувалась німецька оборона. Вода в річках, озерах і місті була отруєна. Обходились власними невеликими запасами. Годували нечасто й погано. Тієї ночі, о 3 годині, поснідали, ще через півтори почалось бомбардування. Тоді й отримав поранення в підшлункову, що могло стати смертельним. Ще був контужений на ліве вухо. Врятували військові санітари. Переніс дві операції в м. Горький, лікувався впродовж трьох місяців».

Ветеран нагороджений 12 орденами, з яких найвагоміший – «Захиснику Вітчизни».

Військова біографія Марії БАЙДИ розпочалася з визволення Новограда-Волинського в 1944 році. Хоча фашистів і відігнали, але в інших містах ще вирували кровопролитні бої. Отож Марія ще з декількома подругами записалися добровольцями. Їх направили в госпіталь у Новограді-Волинському. Згодом уже служила в пересувному військово-хірургічному під номером 5402, який завжди був на передовій. Не передати словами, Байдащо довелося побачити й перенести юнці: велика кількість поранених, їхні муки, стогін від болю і, що найтяжче, смерть… Невимовно тяжко було як морально, так і фізично. Бувало, впродовж доби не могла відпочити бодай хвилинку. Тож, коли закінчувалася зміна, падала, як підкошена. До всього, ятрили душу думки про чоловіка. Від початку війни не отримала ні вісточки від нього, а від розлуки минав четвертий рік. З листа від рідних згодом дізналась, що він загинув ще в 1942-ому від тяжких поранень під Ленінградом.

Із Новограда-Волинського переїхали в Рівне, потім були Дубно, Польща, а там і Німеччина. І постійно за декілька кілометрів від фронту. Санітарки ж не тільки доглядали за хворими, облаштовували ліжка й матраци з білизною, готуючи до прийому поранених червоноармійців, а й слідкували, щоб усе, що потрібно для рятування солдатів, було повсякчас під рукою. А ще подеколи стояли на посту.

Головний лікар шпиталю бачив старання юнки й розумів, що такої напруги вона довго не витримає. Отож її відправили працювати на склад, а згодом на кухню офіціанткою. Там Марія трудилася майже до закінчення війни.

Крім високих відзнак Великої Вітчизняної війни, звання «Ветеран праці», має багато подяк від влади за сумлінну й віддану працю.

ГавриловЩе не виповнилось сімнадцяти років, як скромного сільського юнака з Сумщини Івана ГАВРИЛОВА в грудні 1944-ого призвали до Збройних сил для поповнення: на заході гриміли переможні заключні залпи над країною окупанта, а на сході хвіст піднімала мілітаристська Японія – прагнула політичного й військового панування в Республіці Китай. До 1941-ого китайські війська відбивалися самі. Після нападу японців на Перл-Гарбор Друга японо-китайська війна стала частиною Другої світової. Отож в її круговерті й опинилися війська колишнього СРСР, який перебував у братських стосунках із Республікою Китай.

Новобранець Іван Гаврилов потрапив із іншими такими, як і сам, безвусими парубками у Свердловську область. Тут проходили навчання з військового ремесла. Важко зітхаючи, ветеран пригадує, як понад 200 чоловік розмістили в нашвидкуруч викопаних землянках, спали на сяких-таких солом’яних матрацах.

– Але повірте, – наголосив чоловік, – ми, молоді, необстріляні, переживши голод, окупацію, не нарікали, бо знали, що чимало наших батьків поклали свої голови на кривавих фронтах Другої світової, не повернулися  додому, тож мужньо переносили всі випробування, не знаючи, що чекає нас попереду. Нам же страшенно дошкуляли п’ятдесятиградусні морози, погане харчування, мертвими, як кажуть, падали після кілометрових кросів, навчань…. А тут наказ: «Обмундирувати всіх!..».

Через два тижні ешелон із солдатами відрядили в Монголію. Зупинили в Улан-Уде. У танковому екіпажі був другим номером, комплектував диски. Через декілька днів нова команда: «Курс на Китай!». Танки 63 механізованої бригади, в складі якої служив Гаврилов, поповзли вверх по сопках, болотах. Через рік Гаврилов несе службу в 19 гвардійській стрілецькій дивізії. Слава Богу, короткочасні сутички, бої з ворожими угрупованнями закінчилися для Івана благополучно. 2 вересня 1945 року в Токійській затоці на борту американського лінкора було підписано капітуляцію Японії. Іванові далися взнаки незвичні кліматичні умови, бідне харчування. Тяжкохворого пароплавом відправили у Владивосток, де впродовж року лікували у військовому госпіталі. Однак позитивних результатів це не давало. Довелося завершити службу в червні 1948-ого. За участь у бойових діях проти японських імперіалістів гвардії червоноармієць Іван Гаврилов Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 вересня 1945 року нагороджений медаллю «За перемогу над Японією», яку вручили в 1946-ому.

DSC_5019Чимало подолав доріг і стежок під обстрілами та вибухами під загрозою смерті учасник бойових дій періоду Другої світової війни, полковник у відставці Петро ЛУБЕННІКОВ. У важкій боротьбі він із побратимами боровся з добре налагодженою машиною фашистських спецслужб, що створили складну, широко розгалужену організацію, пристосовану до ведення тотальної розвідувально-підривної діяльності проти інших країн і, перш за все, Радянського Союзу. Він у цей період протистояв шпигунствам, диверсіям і терору на об’єктах енергетики, промисловості, транспорту, зв’язку, розшукував агентів спецслужб країни-окупанта.

Серед нагород і відзнак солдата, зокрема орден «Великої Вітчизняної війни» та медаль «За відвагу». Має багато заслуг як ветеран органів Державної служби безпеки.

Фото Василя СОСЮКА.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz