Віднайди могилу рідних

Складні бувають долі в людей. До глибини душі вразила історія, яку розповів односелець Микола Котик про діда, радянського солдата, що загинув під час Другої світової війни.

«Мій дід Лукаш Познік, – мовить Микола Георгійович, – народився 1906-го року в селі Глушиця. Свого часу служив у Польській армії в місті Вроцлав. Коли розпочалася Друга світова війна, був уже одружений, мав четверо дітей. У 1944 році його призвали до лав Радянської армії. Він, передчуваючи недобре, ліг на лаві й тужливо заспівав, а згодом  заплакав. Недарма помер від осколкового поранення в госпіталі 1 січня 1945-го, за декілька місяців до Великої Перемоги. Невдовзі додому прийшла «похоронка», що загинув десь у Польщі. Забирали його на війну взимку, увечері, тоді йшов великий сніг…».

Під час мобілізації в армію прийшли військові в хату й одразу повели, не дали навіть взяти нічого з їжі. Вирушили до ешелону, що стояв у Сарнах (варто зазначити, що в нинішньому райцентрі не було на той час військкомату). Мамі Миколи Котка, доньці Лукаша Івановича, тоді виповнилося 12 років. Вона була найстаршою в сім’ї, де зростало три сестрички (наймолодша щойно народилася). Дружина Лукаша Позніка споряджала харчі чоловіку, але так і не довелося занести, бо випало тоді дуже багато снігу, аж у людський зріст! Доріг не видно. З Глушиці до сарненського вокзалу неможливо було добратися. «Так і не передала донька згорточок із їжею, а він так чекав на свою Ганєчку», – розповів їй односелець-очевидець, якому пощастило повернутися з фронту, казав, що бігав вагоном і виглядав у вікна, примовляючи: «Моя Ганєчка мені їсти повинна ж принести!».

На фотографії хіба-що під лупу можна побачити, де він служив, у яких військах. Дружина Олена дуже чекала чоловіка з війни, а він не повернувся. Молода вдова не витримала туги, невдовзі померла. Чотири сестрички залишилися сиротами. Дуже важко було жити, та все ж виживали. Ганна дуже хотіла знайти могилку батька, проте їй це не вдалося. Просила дітей віднайти його захоронення.

Якось рідним наснився сон, де Лукаш Іванович каже: «Не потрібні мені квіти, все одно зів’януть. Мені молитва треба. Не хочу я зірочки, а хрестик!». Після цього внук Микола з дружиною за матеріалами багатьох архівів таки віднайшли могилку діда й завезли туди меморіальну дошку з інформацією про Лукаша Позніка, на якій був хрестик. Виготовили її в Сарнах, а у Свято-Покровському кафедральному соборі отець Феофан освятив.

Коли почула цю розповідь, то задумалась: адже чимало загиблих на війні, безвісти зниклих, а скільки є безіменних солдатів… Потрібно не допустити забуття, знайти їх могили й пам’ятати, що саме вони поклали своє життя за наше майбутнє. Мій дід теж загинув на тій війні. Був сапером, підірвався на міні. Де похоронений – невідомо, але тепер шукатиму його могилку. Подружжя Котиків довело, що це можливо! Меморіальна дошка, де викарбувано ім’я мого діда поряд із іменами інших полеглих солдатів, встановлена в його рідній Євминці Козелецького району Чернігівської області. Тож ніхто не забутий, ніщо не забуте!

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz