Реабілітований історією

Сьогодні ми маємо волю і незалежність, що далися нам ціною мільйонів життів, тож мусимо усвідомити – лиш два ліки є для українця:

Той перший лік – чотири букви

– «Воля»

Той другий лік – два слова

«Рідний край»!

(А. Легіт)

Політичні репресії в Україні розпочалися з першої спроби встановлення радянської влади – з початку 1918 р., а закінчилися у другій половині 1980 рр. Терор мав цілеспрямований, організований характер, уразив практично всі верстви населення української нації – інтелігенцію, військовиків, політиків, діячів церкви, культури та мистецтв, та найбільше вдарив по селянству. За даними архівних матеріалів СБУ від 1927 р. до 1990 р. в Україні заарештували понад мільйон осіб (з них 50% – українці), 545 тис. з них засуджені, щонайменш 140 тис. розстріляні. Крім того, від кінця 1920 р. і до початку 1950-х років з України виселили 2 млн. 880 тис. розкуркулених селян і членів їхніх сімей.

Жахливими були життя і смерть в’язнів радянських концтаборів: так, на утримання сторожового собаки держава виділяла щодня по 1 крб. 12 коп., а на одного в’язня – лише 97 коп.

Почате з середини 20-х років минулого століття знущання над українцями продовжувалося з жорстокою послідовністю декілька десятиліть підряд. Пам’ять з особливою гіркотою повертає нас у ті трагічні роки сталінських репресій. Масові арешти, тяжкі умови проїзду засуджених у товарних вагонах до місця відбування покарань, загибель тисяч ув’язнених у дорозі, тяжкі знущання та виснажлива праця в таборах – такі були реалії життя.

Любімо свій рідний край так, як його любить людина, про яку розповім. Він боровся, падав і вставав, черпав силу з віри в Бога. Він пройшов пекло на землі, та не скорився лихій долі, залишився людиною з великої літери. Йдеться про чоловіка, який постраждав, власне, через віру в Бога, батьки якого були віруючими–баптистами. Його звуть Петро Сидоришин. У післявоєнні роки його, як і батьків, засудила «славнозвісна трійка».

Народився Петро Костянтинович 7 грудня 1933 року в селі Селець Дубровицького району в сім’ї віруючих євангелістів. Батько Костянтин Сидоришин служив у Червоній Армії з 1941 року по 1944 рік, матір звали Євою. В родині було п’ятеро дітей.

Батька заарештували в серпні 1949-го (ст. 54 КК України – за антирадянську діяльність на релігійному ґрунті). Сім’я тоді жила в Дубровиці. Був теплий серпневий день. Петро Костянтинович з сестрами Оленою, Мілею та Женею гнали з пасовиська корову й біля свого подвір’я побачили машину. Там стояли зо два десятки військових з автоматами. Вони ввійшли в хату, заломили батькові руки за спину й вивели на подвір’я, а потім вкинули в машину та й повезли. Хоча Петро був ще малим, але зумів написати листи до Сталіна, Шверніка, Молотова про помилування батька, та відповіді так і не дочекався.

Матір, Єву Олексіївну, заарештували в березні 1950 року. Менших дітей забрали глядіти сусіди та родичі. Самого ж Петра арештували вночі 13 січня 1951 року. Його доля під час слідства, на суді й опісля нічим не відрізнялася від сотень тисяч інших репресованих. Дії МДБ відомі. Вночі його привезли в Сарненську тюрму «прєдварітєльного заключєнія».

Це була не тюрма, а справжня душогубка. Камера приблизно 2,5 на 1,5 м, без вікон. Тут же облаштована й «параша».  Всі стіни глухі, постійно мокрі від конденсату. Двері виходили на коридор із віконечком – «волочком». Про повітря й годі говорити: витертий сірник навіть не загоряється – кисню немає. В камері 13 чоловік. Звикали стоячи спати, бо не тільки лягти, але й сісти не було де. Допити проводили переважно вночі. Люди були виснажені від безсоння, кисневого та харчового голодування. Мусили споживати тюремну їжу: миска картопляного лушпиння, звареного на воді, й кусочка глевкого хліба. Потім їх перевезли в Рівненську тюрму. Слідство продовжувалось у Рівному, де умови утримання були такими ж.

Петра Костянтиновича з мамою судили в Рівному як політичного, хоча вони стверджували, що ніяк із політикою не пов’язані. Разом із ними судили ще 24 чоловіки. Суд тривав три дні. Наглядач Мацуя, білорус за національністю, говорив їм: «Вот вы сидите здесь сейчас, но вас ведь везут строить коммунизм на Колыму, будете строить коммунизм за колючей проволокой». Дали їм по 10 років позбавлення волі з утриманням у виправно-трудових таборах і 5 років «пораженія в правах» або, як у народі називали, «по рогах».

Місце призначення – Колима, «Берлаг», куди брали тільки здорових. Везли етапом вагонзаком, як великих злочинців, із пересилки на пересилку, а саме з Рівного в Дніпропетровськ, потім – Харків, Куйбишев, Челябінськ, Новосибірськ, Іркутськ. Далі переправляли пароплавом до Комсомольська–на-Амурі, Магадану, і кінцева – бухта Нагаєва.  На палубі стояли чотири кулемети й охорона. До місця призначення добиралися п’ять з половиною діб. До бухти Нагаєва його привезли весною 1951 року, там працював на рудникових шахтах. Петро Костянтинович розповідав, що добрі люди його попередили, щоб у жодному разі часто не опускався в шахту, бо відразу вразить легені. Там добували й обробляли кобальт, пакували в невеличкі мішечки, кожен з яких важив 25 кг. Коли Петро відмовлявся йти в шахту, його садили в карцер або ізолятор.

Карцер – це одиночна камера 2 м завдовжки та метр шириною з бетонними стінами, стелею, підлогою та дерев’яною «парашою». Температура в камері залежала від пори року та настрою наглядача, який міг відчинити вікно навіть узимку.

У деяких камерах–одиночках (ізоляторах) не можна було повернутися ні вправо, ні вліво, зверху висіла пляшка, з якої вода капала прямо на голову. Говорили, що такі тортури придумали японці, а росіяни впровадили в дію. Навіть здорові чоловіки не витримували такого знущання, вмирали. Він пам’ятає одну жінку, яка все-таки пережила це, але незабаром збожеволіла – не реагувала на події, важко впізнавала людей. В ізоляторі давали тільки 300 г черствого хліба на добу й солдатську кварту води. Одягнені були лише в натільну білизну.

Були також камери, де опівночі давали лише ослона без подушки й одіяла та ставили в кутку відро. Вона  чотири кроки довжиною, плечі впираються в стіни, вікно заґратоване, відкрите, а надворі 55–58 градусів морозу, потрібно було постійно ходити, щоб не замерзнути. Відсидів Петро Костянтинович у карцері й ізоляторі більшу частину свого ув’язнення, оскільки вважався злісним порушником режиму.

Одного разу посадили його на три доби в ізолятор, то на знак протесту він оголосив голодування. За це добавили ще дві доби. За цей час не взяв у рот ні крихти хліба, ані краплі води, почав уже відчувати, що змінюється голос. Коли повернувся в барак, пам’ятає, що там було дуже чисто. Посередині стояла величезна плита, а з боків двохповерхові нари. Він нагрів води, бо вирішив помитись. Коли помив голову, помітив, що волосся випадає цілими пасмами. Так у 20 років став лисим. Інколи було так важко, що навіть думав, навіщо його мати народила на світ. Писав із табору у Верховний Суд України про помилування.

Не всі табірники перезимували першу зиму. Люди важко працювали, постійно мерзли та масово хворіли на туберкульоз, дистрофію, цингу [1.250].

Там, на Колимі, написав свій перший вірш «Лист до матері», згодом змінив назву – «Матері»:

Люба рідна моя Україно! Краю рідний, небесна блакить!

Як згадаю про тебе, родино, важко серце моє заболить!

Мамо рідна! Це син твій з любов’ю, крізь залізо, бетон і граніт,

Заливаючись потом і кров’ю, шле тобі свій гарячий привіт!

Ти не бачиш мене і не знаєш, як і де я, мамусю, живу!

Тільки сльози свої проливаєш, як та хмаронька дощ на траву,

Твоє серце, я знаю, так плаче і не раз промовляють вуста:

«Де ж ти сокіл мій сину-юначе, де ж ти, рідна дитино моя?»?

Та не плач, моя мамо, за мною, я на Півночі Крайній живу,

Де весна замінилась зимою, і замість літа стрічаю весну!

Невеселе життя на чужині, я не бачу рідного села,

Де колись біля річки в долині, перед хатою вишня цвіла!

Не плач, мамо моя, не журися! На жалібних і скорбних очах

Витри сльози гіркі й помолися, я невільник, сиджу в кайданах!

Головне – це що я не злочинець! Це для мене із плюсом плюс!

Я щасливий благородний українець, і я, мамо, цим дуже горджусь!

Також у 1955 році на Колимі в таборі «Аркагала» написав вірш «Заклик», який, на мою думку, актуальний і нині:

О, славна молодь України!

Вставай на клич братерських сурм!

Вставай на захист Батьківщини,

Проти катів, кайдан і тюрм!

За рідну країну, за свою Батьківщину,

Весь народ український вставай!

Ми розірвем кайдани, ми покінчим з катами

І неволі положимо край,

Ми здобудем нову Україну,

По законах святих устремлінь,

Щоб безсмертям цвіла, як калина,

Для наступних живих поколінь.

Ми під прапором жовто-блакитним

У віки твою славу несем,

Щоб сіяв у віках заповітних

Прометеєвим вічним вогнем!

Після смерті Сталіна та Берії настала «хрущовська відлига». Хрущов засудив культ Сталіна й віддав наказ звільняти всіх політв’язнів. Відразу почали видавати хліб, хто скільки хотів. Давали по 300 г на сніданок, обід і вечерю. Смак того хліба він пам’ятає й досі, бо був дуже смачний. Давали суп, баланду та чай. Коли минула майже половина ув’язнення, прийшла йому відповідь з Верховного Суду, куди він неодноразово писав про помилування. Ув’язнених почали масово звільняти по 20–50 чоловік у день. Петро Костянтинович повернувся на Батьківщину в 1955 році, а батьків відпустили через рік. Оскільки рідної хати вже не було, бо її забрали після арешту батьків, юнак приїхав до рідного дядька Віктора. Дядько хотів його відразу ж оженити, але він сказав, що потрібно спочатку здобути спеціальність, а вже потім думати про одруження. Відпочивши два тижні, поміняв у Рафалівці паспорт і вирішив їхати здобувати спеціальність.

У 1955 році став учнем Сарненського ремісничого училища № 9, яке закінчив у лютому 1957 року, отримавши диплом тракториста широкого профілю.

Після закінчення училища мріяв служити в армії, але йому відмовили, тому що він «антисовєтчик». Викликали в райком партії, де секретар сказав: «Сидоришин, підете далі навчатися!». У 1963 році Петро посилено готується та успішно вступає на заочну форму навчання в Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка на філологічне відділення. Але з Сарненського училища туди від замполіта Полютіна надійшов лист, в якому повідомлялося, що Сидоришин П.К. – неблагонадійний, бо відсидів на Колимі як політв’язень. Звісно, його виключили з університету й розрахували з роботи. Він написав лист Хрущову. Незабаром прийшла відповідь, щоб відновили його на роботі й зарахували студентом. Так Петро Костянтинович отримав омріяну освіту.

Одружився в 1965 році. З дружиною Світланою Іванівною виховали четверо дітей.

Викладав у школі українську мову та літературу, історію, фізкультуру, трудове навчання, працював у РТП, згодом – в ПМК-6 і звідти в 1988 р. вийшов на пенсію.

Упродовж усього життя писав вірші, творить їх і тепер. Дається взнаки пережите. Хоча говорити йому дуже важко, декламує свої вірші з такою виразністю та темпераментом, що зали аплодують йому стоячи. Вражає сила його незломленого характеру, твердість у прийнятті рішень і велика любов до поезії та рідної України.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz