Архітектор, вчений, художник: незвичайна історія уродженця Сарн

Олександр ГРИГОРОВИЧ – одна з яскравих, проте малознаних особистостей на сторінках літопису нашого міста. Відомий архітектор, урбаніст, науковець, дидактик, художник і лауреат багатьох престижних нагород. Незвичне життя і творчість талановитого і, беззаперечно, непересічного земляка викликає захоплення.

Народився Олександр у 1923 р. у Сарнах, проживав із батьками на вулиці Залізничній.

Сарни тих років відрізнялися від інших міст своєрідною аурою «тихого містечка». У пошуках заробітку та кращої долі на будівництво Поліської залізниці сюди з’їжджалися багато різних людей. Серед них були Іван і Віра Кузнєцови. Іван Кузнєцов пройшов на залізниці шлях від машиніста імператорських потягів, згодом став заступником начальника майстерні з ремонту локомотивів у 1904 р., до начальника паровозного депо в 1914-му. Подружжя мало трьох доньок: Клавдію (мама Олександра), Ольгу й Олександру.

Батько ж майбутнього архітектора Іван Григорович народився в Тальному біля Умані, колись – великий цукроварний осередок, де його дідусь Микола Григорович працював обліковцем. Бабуся по батьковій лінії Казиміра Рогозинська походила зі шляхетного польського роду. Закінчивши місцеву гімназію, Іван Григорович вступив у Київську політехніку, але перервав навчання через Першу світову війну, його призвали у військо, згодом – офіцерська школа, після закінчення якої він потрапив на фронт. У 1916-му був поранений під Костюхнівкою й опинився в Сарнах у військовому шпиталі. Тут і познайомився з майбутньою дружиною – 17-річною Клавдією Кузнєцовою.

Вибух революції та досить неспокійні часи затримали їх обох надовго в Сарнах. Згодом у 1920 р. взяли шлюб у Доротицькій церкві. 2 вересня 1923-го в подружжя народився син Олександр. Були нелегкі часи. В місті панували безробіття та безгрошів’я. Щоб прогодувати родину, Іван Григорович вимушений був проводити весь час у поліських лісах і болотах, де робив різні виміри, а згодом наносив їх на карту за креслярським столом. Дружина Клавдія давала уроки гри на фортепіано переважно дітям сарненської інтелігенції та з єврейських родин. Серед її учнів був син бургомістра міста Сарни Івана Мариняка.

Дідусь Олександра, Іван Кузнєцов, був набожною людиною з добрим серцем. Він пройшов нелегкий життєвий шлях. У роки Першої світової війни служив на залізниці в ранзі полковника. В 1919 р. під час офензиви на Київ приймав у Сарнах Юзефа Пілсудського. «Прошу мені змонтувати локомотив для броньованого потягу», – зажадав майбутній польський маршал, і наказ виконали. Проте в новій Польщі для Івана Кузнєцова не знайшлося місця на залізниці, дідусь переживав це дуже тяжко. Вийшовши на пенсію, присвятив себе вихованню внука Олександра. Проводжав його щодня до школи, разом ходили щонеділі в церкву, де довгі роки прислужував церковним старостою. Дякуючи дідові, малий Олександр виховувався в православній вірі.

Зі спогадів Олександра Григоровича: «В Сарнах, недалеко від залізниці, збудували дерев’яну церкву, де я був охрещений отцем Миколою Дружиловським, котрий навчав мене релігії та подарував Євангелію, яка зі мною протягом усього мого життя. Також недалеко від депо була римо-католицька каплиця. А перед Першою світовою війною було закладено фундамент нової великої церкви. На жаль, будівництво святині так і не закінчили.

У місті діяло Російське благодійне товариство, основною метою діяльності якого була організація зустрічей із поетами, концертів. Мама також входила в цю організацію. В тісній співпраці з польською інтелігенцією організовувались новорічні бали. На той час у місті панувала особлива атмосфера, оперта на повагу до інших культур».

Щоб отримати освіту, майбутньому вченому довелося балансувати між трьома освітніми системами. До семи років він узагалі не знав польської мови. Після закінчення польської школи (szkoła powchechnia) ім. Г. Сенкевіча в 1935-му вступив у польську гімназію в Сарнах, яку побудували в 1930 р. на вулиці Костельній. Перед початком Другої світової війни закінчив малу матуру (нижча гімназія, 3-річний цикл навчання). «Було б краще, якби ви змінили свої особисті дані», – люб’язно порадив директор гімназії і виправив запис у свідоцтві про закінчення гімназії «православне віросповідання» на «римо-католицьке», підписавшись під зробленою поправкою. В листопаді 1939 р. Олександр Григорович у товарному потязі вирушає у Львів, щоб вступити до механічного ліцею. Мама була дуже близькою людиною майбутньому вченому. Не лише через любов до музики та літератури, тому радила сину, проводжаючи в дорогу:

григоровіч– Можливо, ти вибереш архітектуру, бо гарно малюєш?

Проте навчання опинилось під загрозою, бо нова радянська влада змінила профіль ліцею на залізничний, а йти слідами дідуся не хотілося. Через таке балансування між системами освіти (польська школа, згодом – українська, потім – радянська) його свідоцтво про освіту було не найкращим. У 1940 р. спробував здати екзамен у Львівську політехніку, але, на жаль, на іспиті з української мови зробив стільки орфографічних помилок, що його не прийняли. Знервований повернувся в Сарни. В 1940-1941 р. пішов у 10 клас радянської школи. Закінчив на відмінно.

Здавалось, ніщо не могло стати на заваді реалізації таланту молодого Олександра, проте почалась Друга світова війна. З великим сумом згадує він про Сарни в роки нацистської окупації. Один із епізодів залишився назавжди в його пам’яті, а саме коли фашисти обгородили дротом терен біля польської гімназії, де він колись навчався. Створивши гетто, зігнали туди всіх місцевих євреїв. Налякані бранці перервали дріт і розбіглися по всьому місту. Два дні на вулицях Сарн тривала жахлива стрілянина. Єврейська інтелігенцію, місцевих євреїв-торгівців і його приятелів, з якими сидів за однією партою в гімназії, розстріляли. Жителі переховувалися в підвалах, а потім хоронили вбитих євреїв на цвинтарі.

Деякий час у роки окупації працював на каменоломнях у Клесові, підпорядкованих німецькій фірмі «Todt».

Після поразки гітлерівців під Сталінградом батьки Олександра, очікуючи на радянські війська, прийняли рішення щодо виїзду за кордон. Завдяки дідусевим знайомствам на залізниці отримали товарний вагон, в якому помістили своє майно: валізи з гардеробом, домашнє начиння, стіл і коня з возом. Декількома етапами з жовтня 1943 р. по серпень 1945 р. через Львів дісталися до Кракова.

Від 1945 р. – він студент Гірничо-металургійної академії, де його викладачем був знаний професор Тадеуш Толвінський. У Кракові розпочалася його професійна діяльність. Працюючи відразу в декількох проектних фірмах, він став співавтором великих проектів. Із Краковом і тамтешньою політехнікою пов’язані також важливі етапи його наукової кар’єри, зокрема захист докторської дисертації. В 1969-му почав викладати на кафедрі архітектури Сльонзкої політехніки в Глівіцах. Від 1976 р. професор Григорович викладає історію архітектури в Познані, керує відділом планування та проектування села, виконує обов’язки заступника ректора університету та стає деканом факультету будівництва. Він є промоутером відразу декількох докторських робіт. Діяльність професора має надзвичайно широкий розмах. Його проекти реалізовані в різних регіонах Польщі. Творчість охоплює проектування від квартирних мікрорайонів, планів просторового облаштування, реставраторських проектів до численних наукових робіт з архітектури та середньовічної урбаністики, історії церковної архітектури, а також формування краєвиду. Серед найвидатніших доробків професора Григоровича: проектування церков Вознесіння Христового в Ялівці, Святої Трійці в Гайнувці, Святого Архангела Михаїла в Бєльську Подляскім, садиби священика з каплицею в Сємятичах, також римо-католицького костелу у Веселій під Варшавою з поліхроміями Новосільського Георгія. Всі храми є видатними архітектурними спорудами: церкву в Гайнувці відзначили в 1981 р. нагородою Святого Брата Альберта, а церкву в Ялівці у 2003 р. вписано до реєстру пам’ятників.

Фото з архіву музею.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz