Співачка Христина ПАНАСЮК: «Хлопці на сході кажуть, що я там «свій чувак»

Для бійців на сході вона сестричка-волонтерка, одна з тих, що «змінила підбори на берці» ще у 2014 році, для прихильників творчості – талановита авторка пісень, для рівнян – хороший музичний педагог.

На рахунку Христини ПАНАСЮК більше ста поїздок у зону АТО/ООС із концертами. Нещодавно вона привезла свої пісні в Сарни, а з ними й щирі емоції, відверті спогади наших солдатів і надію на мирне майбутнє України, якими залюбки ділиться.

– Зараз Ви волонтерка, музикант, співачка, авторка пісень… Але з чого це все починалося?

-Мабуть, розпочалося цсе з навчання в музичній школі, яке продовжувала в музичному училищі та РДГУ на музично-педагогічному факультеті. Не можу сказати, що одразу зрозуміла, що розвиватимусь у цьому напрямку. Я була закохана в музику, дуже любила співати, танцювати, фортепіано, гру на якому опановувала. Мені подобалося виступати, грати на концертах, але недолюблювала процес розбору творів, це було завжди складно й нецікаво. Зараз радію, що обрала цю сферу. Також полюбляю літературу, завдяки вчителям зарубіжної та української літератур. Я усвідомила, що гуманітарій, а з математикою в мене, на жаль, не склалось.

-А може, на щастя?

-Можливо, й так. На гітарі почала грати приблизно в 13 років. Побачила просто, як сусідський хлопчина грав на гітарі, і захотіла навчитись. Попросила його дати декілька уроків, тато дістав із горища старий інструмент. У процесі навчання зрозуміли, що налаштувати його нереально, бо вже свій вік віджив. Вирішили з сестрою придбати нову й почати займатися серйозно. Пам’ятаю, що першою в нас була гітара «Трембіта». Зараз дуже хочеться, щоб ця львівська фабрика розвивалася, але, на жаль, наскільки мені відомо, її закрили.

-Якщо на горищі була гітара, то, напевно, у Вашій сім’ї ще хтось грає?

-Здається, тато колись придбав, але так і не навчився грати. Сестра гарно співає. Мама закінчила музичне училище з хорового диригування в Ташкенті, теж дуже любить співати.панасюк

-Ваша творчість, принаймні її значна частина, присвячена саме військовим діям. Пам’ятаєте першу подорож на схід? Чому поїхали?

-Звісно, перша – незабутня, власне як і всі інші. Кожна з них щось несе: позитив, відчай, розпач, надію, – різні абсолютно емоції, почуття. Найперша, що мала відбутись у серпні 2014 року, зірвалася. Почалися обстріли в Щасті. Волонтери поїхали без нас, вирішили, що краще завантажити авто, ніж ризикувати людьми. А в листопаді 2014 року таки вдалося потрапити на схід. Це була поїздка із запорізькими волонтерами, організована Соломією Вітвіцькою.

Це дещо важкі спогади. Перший концерт відбувся на блокпосту по дорозі на Донеччину, де стояв добровольчий підрозділ «Кривбас» і бійці ДУК. Почався такий організований концерт, але в якусь хвилину ми зрозуміли, що під’їжджає швидка, а в ній загиблий воїн ДУК, якому, мабуть, навіть 18-ти не було. Наймолодшого кіборга привезли з Донецького аеропорту, він загинув від кулі снайпера. В той момент було дуже важко, пам’ятаю, як хлопці тричі стріляли в небо, прощаючись із ним.

Концерт уже був геть не таким, як планувався. Одну пісню «Дай, Боже, силу нашим солдатам» я виконала. Вона стала першою, яку зіграла там, на сході, і присвятила їм усім. Ті очі, які дивилися на мене, хлопці, які слухали уважно, – це те, що ніколи не забуваються.

-Коли зрозуміли, що поїдем туди знову?

-Під час тієї ж поїздки побували на базі 72 бригади. Це дуже секретна база, всі хвилювались, вивантажували волонтерську допомогу в цілковитій темряві й тиші. Там пізніше відбувся концерт, в якому також брали участь «OT VINTA» й Андрій Лірник. У такій компанії виступили для наших захисників і, власне, з того моменту наче якесь щеплення отримала, після якого вже не можеш не приїджати туди, бо є потреба відчути ті погляди й побачити щирі очі. Буває, їдеш у транспорті з людиною в цивільному одязі, яку начебто нічого не видає. Але читаєш в очах, починаєш помічати деталі, куртку камуфляжну чи сумку тактичну, і розумієш, що людина бачила війну. Вона накладає відбиток на скроні, на те, що відбувається в нашому житті, навіює спогади, що залишаються в серці назавжди.

-Як відбувається процес написання пісні? Чекаєте музу чи шукаєте натхнення?

-Абсолютно по-різному. Можна мити посуд, підспівувати щось, як раптом якась фраза чи мелодія прийде в голову, і намагаєшся її записати, зберегти. Коли їдеш автобусом чи потягом часто з’являються рядки. В основному щось емоційне трапляється перед написанням: душевний біль або порив щастя – різні емоції можуть провокувати написання якихось уривків, які потім дописуєш півгодини або можеш декілька тижнів, навіть місяців працювати над ними, переписувати, доповнювати, вдосконалювати.

як обираєте тематику?

-Перші пісні були про кохання. Вони були ще зовсім юними, тому я їх нікому не показую. Вже потім з’явилися на соціальну тематику про важкохворих діток, сиріт. На цю пісню мене надихнула моя похресниця. Коли мені було 14 чи то 15 років, знайомий батюшка попросив похрестити дитинку. Він звертався до багатьох людей, щоб вони стали хрещеними батьками, аби дітки не були нехрещеними. От і на мої плечі лягла така відповідальність. Я приходила до неї, бачила, як їй виповнився рік, два, п’ять… Її мама не відмовлялась від неї, але й не навідувалась, тому дівчинка була самотньою, разом з тим її не могли удочерити. Згодом мама таки підписала потрібні папери й дитинку удочерили. На жаль, я втратила з нею зв’язок. Мені було дуже важко. З одного боку, було радісно, а з іншого, розуміла, що ми більше не побачимося. Якщо чесно, мрію дізнатись, якою вона стала, прийти з тортиком на день народження, хоч вона вже доросла дівчинка. Радію, що вона має свою сім’ю, і щиро сподівався, що щаслива. Життя непередбачуване, ніколи не знаєш, як воно складеться, можливо, вже завтра ми з нею зустрінемося випадково.

DSC_2027-На схід Ви їздили з концертами. Деякі джерела стверджують, що їх було в межах ста, інші, що навіть більше. Скільки ж насправді?

-Не знаю. Коли вперше раз поїхала на схід, повернувшись, скинула фотографії на ноутбук у папку «АТО-1», далі відповідно були «АТО-2», «АТО-3»… А потім поверталась і через декілька днів знову їхала. Не встигала навіть фотографії переписати й реально зрозуміла, що немає сенсу рахувати. Тим більше кожна поїздка геть різна. Можна провести 3 концерти, а можна й більше 20-ти.

Мій максимум – 23 концерти за 4 дні. Тоді виснажена поверталась додому, дяка Богу, голос не підвів. Сіла в потяг і вже прилягала з думкою про відпочинок, але в той самий вагон забігли хлопці з «Правого сектора» зі словами: «О, Христя, ти тут? Розчохляй гітару!». Я так сміялась, це було дуже душевно.

-Ви співали у звільнених населених пунктах, шпиталях, на звільнених територіях, сході та заході. Чим відрізняються сприйняття творчості, атмосфера на концертах?

-На фронті у хлопців виступи проходять по-одному, у шпиталях – зовсім по-іншому, тому що хочеться якось підбадьорити, підняти бойовий дух, намагаюсь узагалі не співати сумних і ліричних пісень, навпаки, більш життєстверджуючі. Звісно, вони все одно певні спогади навіюють. Буває, що плачуть або не дослуховують концерт.

Я – із Західної України. Дякувати Богу, нас війна не торкнулась і ми не знаємо, що таке «гради», не бачимо, як дітки по підвалах ховаются. Звичайно, ми хвилюємось, співчуваємо, адже українці – милосердна нація. У нас дуже багато волонтерів із західної України… Але на сході є відчуття непідробного патріотизму. Я зараз не кажу про тих, які змінюють кепку на інший бік, коли приходить інша влада, а суто про людей, які, ризикуючи, перевозили на нашу територію тепловізори з Донецька, допомагали нашому війську, постраждали, навіть були вбиті чи замордовані сепаратистами за те, що підтримували українську армію. Це віддана любов до країни. Коли такі люди приходять на концерти, розумієш, що вони на свій срах і ризик одягають вишиванку на себе і дітей у тій самій Авдіївці, Красногорівці, коли хтось може доповісти, що вони патріоти, а в їхній дім може прийти біда. Тому таких людей треба оберігати і, звісно, дякувати їм за патріотизм.

-Помітно, що у Ваших піснях є прототипи. А як щодо пісень про війну? В них є реальні історії, життєві сюжети?

-Є реальні історії, розповіді командирів і бійців, власні спостереження. Наприклад, пісня «Сили добра». Волонтеру із Запоріжжя, з яким ми їздили по сектору, зателефонували з проханням полагодити авто. На що він відповів, що зараз не може, бо на війні. У телефоні почулось: «А оно вам надо?». Я бачила, як волонтер «закипів». Тоді ж попросив мене написати пісню з цього приводу. Тож «Сили добра» – це пісня-відповідь тим, хто ставить безглузді запитання.

Ще один реальний сюжет у пісні «Я не втомився». Ми з татом відвезли допомогу від волонтерів на передову. Були на деяких позиціях під Маріуполем. У Сартані в мене був концерт. Усе пройшло добре, а приблизно через місяць-два хлопці пишуть, що їхні позиції розбили «градами». Серед них був мій товариш, який незадовго до цього запросив мене на весілля. Я вже навіть квиток придбала. За три дні до церемонії він прислав фото посіченого уламками обличчя. Каже, що їх розбили, позиція зруйнована, взимку сплять на землі в спальниках, холодно дуже, але мусять тримати оборону. Його наречена дуже переживала тоді, я теж. Усі чекали весілля, він мав у відпустку приїхати, а тут таке.

Це сталось незадовго до Нового року. За вікнами феєрверки, всі святкують. Мені тоді було морально важко: хтось загинув, а хтось святкує, відпочиває. Ця паралельна реальність дуже бентежила. Зараз заспокоїлась, зрозуміла, що тим, кому все одно, їм байдуже. Тут уже нічого не зміниш. Зрештою, за день до весілля наречений таки приїхав. Я не впізнала його по голосу, запитала, що з ним. Він відповів, що спав останній раз шість діб тому. Тоді й народилась пісня «Я не втомився», яка починається зі слів «Я не спав шість ночей, руки стерпли від болю…».

-А Ви не втомились? Адже також волонтерите з 2014-го.

-Не можу сказати, що зовсім емоційно не вигоріла. Це не так, це буде неправда. Так само, що геть не почуваюся втомленою чи виснаженою. Інколи починаєш втрачати розуміння, де ти і хто. Банально хочеш спати. Проте той позитив, емоції, щастя, які відчуваєш від спілкування з людьми, обіймів, повертають тепло всередину. Нещодавно підходила мама загиблого, обіймала, спілкувалась. Мама полоненого моряка розповіла, що її син слухає мої пісні вже дуже-дуже давно, а «Присягу двічі не дають» для нього особлива, бо він один із тих хлопців, які вийшли з Криму, коли його в нас забрали. Коли дружина загиблого розповідає, що мої пісні її повертають до життя. В такі моменти розумієш, що недаремно написала ту пісню і недаремно живеш.

Найважче співати для родин загиблих: діток, дружин, мам. Завжди дуже складно. Не можу співати все, бо писала про живих із надією, що вони повернуться, а цих хлопців і дівчат уже не повернеш. Дай Боже, щоб якнайшвидше була перемога.

-Чи часто бійці, слухаючи Ваші пісні, вгадували в них свою історію?

-Було таке. Наприклад, співала пісню «Сонця схід» про розвідку, в якій є слова «Мамо, збережи вірші із запахом війни». Опісля підходить хлопчина і каже: «Ти про мене написала. Я – розвідник, пишу вірші і надсилаю їх мамі». Часто кажуть хлопці, що я наче реально живу з ними, все бачу і сама воюю, що я вже «свій чувак». Мені приємно, коли мені довіряють щось сокровенне, бо знають, що це ніколи не вийде за межі нашого спілкування. Це шалена честь для мене.

-Чи є у Вас улюблена пісня серед власних?

-Є пісні, які рідше співаю, вони мені менше подобаються. Я спостерігаю за реакцією людей і тоді розумію, що саме хотілося б виконати. За останній період з’явилось декілька нових, але одна з улюблених, на яку вже декілька років мрію зняти кліп, – «Ангели». Вона про кохання, друзів, незрадливі почуття в плані підтримки, взаємодопомоги. Вона теж про реальні події. Коли поверталась зі сходу, в дорозі трапилось декілька надзвичайних подій, внаслідок яких не встигла на потяг. Тоді, пам’ятаю, хлопці за мене дуже переживали. Одні допомогли поселитись у готель, інші намагались всунути якісь гроші. А потім, коли вже їхала в потязі до Харкова, а там мала придбати квиток до Києва, бо була лише готівка, мені прийшло повідомлення, що мій квиток уже на електронній пошті. Я тоді так розплакалась. Такі люди дуже допомагають і підтримують. Вони й надихнули на пісню «Ангели».

DSC_1977-Чи намагались відслідкувати, хто Ваш слухач?

-Мене слухають різні люди, і це дуже приємно. Перш за все, бійці, їхні дружини, дітки, родини. Вікова категорія тут різна: декому 19, а декому й за 50. Також волонтери, патріоти, ті люди, яким не байдуже, болить.

Була здивована, коли дізналась, що мої пісні слухають у Канаді, Чехії, Латвії, Іспанії. У двох останніх країнах була з концертами, а ще в Угорщині. У мережі можу територіально відслідкувати, де слухають мій альбом. Було більше тисячі стрімів у США, Канаді, трохи менше в Польщі, Німеччині.

-А хто Ви, коли відкладаєте гітару, в повсякденному житті?

-Я викладаю в музичній школі в Рівному, працюю як концертмейстер. Дуже подобається працювати з дітками. Вони завжди цікаві, кумедні, в них є чому повчитись. Намагаюсь різнопланово розвиватись. Недавно записалась у фотошколу. Дуже люблю фотографувати, але тепер усвідомлюю, наскільки неправильно робила це раніше. Мене захоплюють фотографія, література – загалом мистецтво в будь-якому прояві. Люблю подорожувати, спостерігати за красою світу.

-У Вас на все це вистачає часу?

-Намагаюсь встигати. Однією рукою помішую борщ, іншою дописую пісню (сміється авт.). Так воно і є насправді, хоч би як це комічно звучало.

-Розкажіть наостанок, як опинились у Сарнах?

-Запросив пан Едуард (начальник відділу культури й туризму Едуард Раковець – прим. авт.). Звісно, мені дуже приємно. Я рівнянка, живу зовсім поруч, але ще ніколи в Сарнах не була, тому це чудова нагода відвідати місто не просто проїздом, а з концертом. Насолоджуюсь краєвидами, у вас чудовий історико-етнографічний музей. Тут гарно й затишно. Тож сподіваюсь, що виступ пройде добре.

-І, можливо, напишете про це пісню?

-Я постараюсь (сміється авт.). А ще хочу побажати всім усього світлого й хорошого. Побільше щастя, тепла всередині. Щоб поруч завжди були надійні та щирі люди. Країна оживала, розправляла крила та була вільною і незалежною на всій своїй території і кордонах.

Фото Василя СОСЮКА та Анни Чапали.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz