Ірина Орфей потребує поезії, як повітря

Ірина ГОРОДНЮК, за час, що не бачилися, піднялася на сходинку вище в професійній кар’єрі – з виробника напівфабрикатів до оператора лінії з їх виробництва. Тяжко, але захоплює, зізналася.

ірина орфейЩодня підприємство отримує тисячі заявок на продукцію (млинців із начинкою) від 30 ресторанних закладів. Скажімо, до Масниці йде підготовка впродовж двох-трьох тижнів. А випікають майже 600 кілограмів млинців щоденно (10-12 тисяч штук).

Для Ірини Городнюк, яку друзі більше знають як Ірину Орфей, люди – це натхнення. Тож навіть у чотири години ранку, коли, бувало, закінчувала роботу в нічну зміну, попри втому не лягала спати, а відкривала свою сторінку в соціальній мережі у «Фейсбуці» й писала вірші. Їх у неї вже понад тисячу. Вони не завжди, можливо, ідеальні з точки зору маститих поетів, але, перечитуючи їх знову і знову, дівчина нічого не виправляє, бо в момент написання переживала не розумом, а серцем і душею саме ті емоції, які виклала. Часто спостерігає багато болю й кривди між людьми, тож ранкові й денні поезії – тривожніші.

– Ірино, ти пишеш, що люди мають любити один одного, а якщо немає в серці любові, то треба створити її навколо себе, так?

– Так, тоді буде легше жити й творити. Дуже люблю людей. А ще вірю їм і довірятиму до кінця, бо не обманюю. А якщо вони роблять мені боляче, шукаю любов у всьому, що мене оточує, і заряджаюсь навіть співом пташки чи деревом, що квітує. Іду до людей із відкритою душею. Треба любити не тільки себе та свого ближнього, а все, що навколо.

– Ти часто згадуєш Бога у своїх віршах…

– І переконую, в першу чергу, себе в тому, що Бог є над нами. Особливо в ті моменти, коли не все складається добре в житті.

– Бачу, на зап’ясті обох твоїх рук є татуювання. Що воно означає?

– На правій – творчий псевдонім Ірина Орфей, а на лівій – гілочка з листочками як символ природи й вічності. Зробила його до свого 25-річчя, бо давно хотіла, інших татуювань немає. Фізичного болю не боюсь, а кваліфіковану майстриню, якій довірилась, знайшла в Сарнах.

– У кожної людини є мрії. Колись у дитинстві, наприклад, дуже хотіла жити в місті. Тепер не уявляю життя без хати в селі, цього повітря, пташиного співу. Чи ти вибаглива в побуті?

– Можливо, у 25 не задумуєшся про це. І житло в селі мене теж влаштовує. Для мене і Сарни – чудове місто, і Боярка, де нині переважно живу й працюю. В будинку, де є ліжко, де можна відпочити після роботи, створені всі необхідні умови для проживання, а ще наявні певні кошти, відчуваю комфорт у серці. Якщо душевний стан прекрасний, не помічаю якихось побутових негараздів. Проживаємо миті, як у пісні: «Є тільки мить, між минулим і майбутнім, і ця мить називається життям».

– Не боюся зізнатися, що я – шопоголік, але працюю над цією проблемою і вже маю позитивні результати. А ти вмієш заощаджувати?

– Так. Але якщо чогось дуже зажадаю, то можу собі це дозволити. Адже хочеться десь відпочити, та й навіть у Київ у ботанічний сад поїхати з Боярки й то треба мати гроші.

– Ірино, які принципи сповідуєш у житті?

– Дуже хотіла б, відповідаючи на це запитання, назвати ім’я моєї подруги – Валентини Гец. Саме вона навчила жити мудро й правильно – завжди бути на позитиві, створювати настрій самій собі.

– Можеш не відповідати на моє наступне запитання: у тебе є молодий чоловік, з яким зустрічаєшся?

– Правильно буде сказати, що на сьогодні в мене є людина, яка мною цікавиться. Ми спілкуємося й пізнаємо один одного, не залежимо й не обмежуємо свободу один одного.

– Якими рисами має бути наділений чоловік, аби тобі сподобатися? Що тебе приваблює, а що відштовхує, чого б не терпіла в чоловіках?

– Принаджує розум, а відвертає тупість, коли немає про що поговорити.

– Яку з домашніх тварин любиш більше?

– Люблю і котів, і собак. Кішки – це добро та тепло. Собаки випромінюють дружбу та захист. Як люди й рослини, вони теж потребують нашого захисту й уваги. У мене раніше був кіт Саймон, який прожив майже сім років зі мною і знав мене від «А» до «Я». Я не підвищувала голос на нього, але він відчував, коли нервувала чи була збуджена, й виходив із кімнати. Достатньо було сказати лише слово «крісло», щоб він ліг туди, а не на ліжко, розумів мене, бо я з ним весь час спілкувалася. Тож, мабуть, більше все-таки прихильна до котів.

– Що б ти хотіла отримати в подарунок на день народження?

– У мене немає матеріальних подарунків. Заробляю собі на життя й можу сама придбати, що хочу, або, скажімо, організувати кудись подорож. Найбільшим подарунком був би друк моїх поезій. Мрію про це. Ніколи раніше не думала, що писатиму. Так, десятий і одинадцятий класи закінчувала в Немовичах. Переїхали сюди з мамою через сімейні обставини, що склалися. Коли хотіла висловити комусь своє захоплення, писала своєрідні листи на простому аркуші паперу висловлювала свої думки. Тоді думала, що люди відштовхують один одного й мене не зрозуміють. Підходила й давала цей лист в руки адресату, а наступного дня слухала позитивні або негативні відгуки. Найчастіше це було ігнорування, навіть знущання і плітки. Одно слово, одержувала у відповідь більше негативу. Зрозуміла, що нікому не потрібна ні я, ні мої одкровення, й перестала це робити, а власна самооцінка почала падати.

У школі ці два роки проспівала на сцені, повірив у мене директор Будинку культури Віктор Савчин (нинішній голова Немовицької ОТГ – М.К.). Відчувала, що це мені подобається, публіка сприймала мої виступи, навіть думала, що піду саме цією стежкою в майбутньому. Але закінчила спочатку ВПУ № 22 міста Сарни й майже рік працювала диспетчером маршруту Сарни-Київ. Хоча це більше було хобі й задоволення, ніж робота. Одночасно не припиняла співати, але понад усе хотіла писати.

До 2016 р. всі вірші викидала в грубку. Змалку, коли мене не розуміли батьки, й потім, коли почувалася нікому не потрібною. Потім усе змінилося, стала отримувати багато позитивних відгуків від людей, які читали мої поезії. Бувало, що навіть і музику могла створити до них. А тепер хочу та мрію попасти в такий світ, де б про мене дізналися й почули. Потребую цього, як повітря. І не буду здаватися, а йти до своєї мети.

– Прочитай щось із останніх поезій.

В думках понад сімсот історій,

Який початок, де кінець?

Прожити варто без повторів,

Вважати: Бог – це наш взірець.

Повітря – це дарунок Божий,

Вода – це матінка Земля.

На інші дні цей день не схожий,

Прекрасний спомин – це життя.

Або така:

Є люди, мов сонечко, гріють,

І люблять тебе просто так.

Про зустріч з тобою лиш мріють,

Цінуйте ці миті – це знак!

Обіймами міцно стискають,

Наче останній це раз,

І знову на зустріч чекають,

Не згадуючи колишніх образ.

Вони вам усе пробачають,

Зустрівши поглядом вас.

До серця міцніш пригортають

І в добрий, й суворий цей час.

Є люди, як книги, цікаві,

Багатий, яскравий сюжет.

В житті їхні долі яскраві,

Красиво прожитий куплет.

У мене таких людей у житті багато.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz