Життєві поневіряння Галини Малаш

Галині МАЛАШ виповнилося 80. Із перших  хвилин і впродовж усієї зустрічі з жінкою відчувала до неї неймовірну теплоту. А вона не переставала витирати сльози рушничком, коли гортала альбом із світлинами й пригадувала своє неймовірно тяжке життя.

Галина Тимофіївна народилася в селі Чудель, але вже давно мешкає в Немовичах. Вона не пам’ятає ні батька, ні матері. Вони померли ще молодими від тифу, залишивши на цьому світі семеро дітей – четверо синів і три доньки. Галина була найменшою. І хата згоріла, бо німці спалили все село. Жити не було де. Згодом дізналася, що двоє братів, Остап і Микола, пішли в ліс до повстанців УПА, «бо там хоч їсти дадуть». Так і по цей день ніхто не знає, де вони. Третього забрали на фронт, а четвертий, малолітній, пішов людям пасти товар. Коли повернувся з війни, разом із братом будували людям житло, якого вони потребували. Панас і Степан стали знаними в населеному пункті майстрами-будівельниками. Жодну хату в Чудлі без них не зробили.

А про себе жінка повідала: «На Забронищі в Немовичах жила моя сестра Уляна, їй було 10 років. Пасла свиней, коня. Середню сестру теж завезли до якихось родичів. А мене – до тітки, батькової сестри. Вона знущалася з мене, хотіла, аби десь поділася, щоб поле не ділити. Її чоловік теж був на фронті. На вулиці, бувало, бігаю з дітьми, граюся, то ніхто мене і не шукає, і не знає, де ходжу. Одного разу прийшла жінка з Немович, жила там, де Тетяна Бобрикова, а в неї була невістка з Чудля. Пам’ятаю, як вели мене дорогою біля млина, аби допомагала в одній оселі по господарству. Але жінка (Матруна) глянула на мене й сказала, що мене ще саму треба глядіти, а їй треба дім доглядати, корову. Одно слово, не захотіла взяти. Я повернулася назад на Бобрівку. А там дві жінки із Забронища працювали на полі. Одна з них прийшла напитися води й звернула увагу на мене. Попросила тітку, щоб віддала їй. Марія (Гандзюрка її називали) привела додому, а в неї був чоловік, який сказав, що я не потрібна в домі. Тож від Марії забрала мене до себе її сестра по батьківській лінії, яка жила зі сліпою матір’ю…».

Від переповнених емоцій Галина Тимофіївна почала плакати. Якби хата тоді не згоріла, розмірковує, якось жили б. Сама ще дитина, вона готувала їсти, годувала сліпу бабу, яка сиділа на печі, маленькими ручками доїла корову. Копала людям картоплю, старалася, аби не сказали, що лінується. А яка ж там дитяча сила? Не могла дочекатися вечора. Бог допомагав, каже. А за те, що збирала тріски (одна родина будувала дім), щоб можна було обігрівати хату, відробляла тим, що жала просо цим людям з ранку до пізнього вечора.

Так прожила до 18 років, бігала в колгосп у ланку. До цього часу пам’ятає імена всіх ланкових. Одночасно трудилася і в Чемерному впродовж трьох років, вручну перекидали з дівчатами торф. А коли він довго не висихав, розкладали маленькі багаття.

На вечорницях у Немовичах познайомилася з майбутнім чоловіком, який прийшов з армії. Але недарма кажуть: «Якщо зранку немає щастя, то й увечері його не жди». Хлопець працював у Катеринівці водієм, а потім кранівником, але гроші витрачав на оковиту, попри те, що вдома було троє маленьких синів. Частенько й удома не бував. Жили спочатку разом із свекрухою, яка потім зробила собі зі степки окреме житло. Думала, може, син почне краще ставитися до дружини, коли житимуть окремо. Дарма. Галині нерідко все доводилося робити самій – і людей наймати, і садити городи, і за кіньми ходити. Тепер теж садить небагато городу, бо вже сили не має.

Свекруха ходила на роботу колгосп, тож Галина дітей водила в дитячий садок. Старший син Володя не хотів там залишатись, часто втікав додому. Геннадій  в основному зоставався з бабусею.

Трудовий стаж баби Галі записали з того моменту, як вийшла заміж, на прізвище Малаш. А до того 8 років пропало, тож зараз було б 42, а не 34 роки стажу, бідкається, і пенсія була б більша. Хіба хтось колись думав про це? Говорили, що вистачить і цього.

малаш1Жінка гортає старенький альбом. Давні світлини зберегли свою якість. На них – гарна, статна молода жінка з довгими заплетеними косами, що так хотіла бути щасливою. А ось фото старшого сина Володимира, який поїхав на будівництво Байкало-Амурської магістралі та й не повернувся додому. Двічі приїжджав, а потім пропав. Ніхто його не шукав і не знають, де він. Болить материнське серце. «А це Василь, середній, – показує. – Гена – наймолодший. Кожного шкода однаково». Василь успадкував характер батька, заготовив дров, а ще сама машину дров придбала весною, не завадила б ще одна, розказує. Гена з друзями й кумами хлів збудував, він більше схожий на матір.

На одній вулиці, недалеко від баби Галі, живе молода жінка з трьома дітьми – Антоніна Малаш. Працює санітаркою в неврологічному відділенні Сарненської центральної районної лікарні. «Якби не вона, – каже Галина Тимофіївна, – не знаю, що зі мною було б. Так усе боліло, що не могла ні повернутися, ні спати, навіть одіялом укритися не вистачало сили. Тоня повела мене, можна сказати за комір, до своєї лікарки, Інни Дубенчук. Не знаю, як і благословляти їх – і Тоню, й Інну Ростиславівну. Якби вміла, написала б подяку».

Тоня, у свою чергу, теж вдячна бабі Галі. В оселі, де мешкає з дітьми, немає води, тож ходить до Галини Тимофіївни в будь яку пору дня чи ночі по воду. Окрім того, жінки діляться всім, що в кого є.

Внучка Марина (Василева донька) подарувала бабі Галі телефон, а на день народження принесла покривало на диван. Через те, що діти телефонують тільки до неї, а вона – нікому, якось заблокували телефон, бідкається жінка. «А я й шукати не вмію, до кого треба подзвонити», – каже.

Побачивши темні хмари на небі, я почала збиратися від баби Галі додому, адже забула взяти з собою парасольку. «Не переживай, – заспокоїла мене, – це одинокі хмари, а не суцільні. Колись Любка Гришки Примакового казала, що якщо небо рябе, то дощу не чекай, тож завжди згадую її слова. А ще кажуть, якщо корови йдуть на пашу чи з пасовища й дуже мукають, теж буде дощ».

Галина Малаш, попри те, що живе лише за рахунок пенсії, виписує «Сарненські новини», любить читати сімейну сторінку, історії в рубриці «На життєвих перехрестях». Торік ще й по ягоди в ліс ходила, двічі здала заготівельникам і один раз зварила собі варення. Але востаннє стало дуже погано, хоча й ліки з собою брала, тож цьогоріч вирішила не ризикувати. А ще на подвір’ї Галини Тимофіївни біля колодязя росте кущ калини.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz