Любов і квіти Михайла Сірка

Михайло вважає себе не публічною людиною. Слухаючи його, акцентую увагу на мові з невеликим акцентом. Виявилось, чоловік родом із села Велятино Хустського району, що на Закарпатті.

Проте доля розпорядилася так, що під час навчання в училищі познайомився зі своєю майбутньою дружиною, а згодом оселився в Тинному, яке стало для нього рідним і близьким.

Михайло –  закрійник. Брат його тата теж працював закрійником, тож професію вважає спадковою. Два з половиною роки навчання у швейному училищі минули дуже швидко. І от настав той день, коли йому вперше довелося знімати мірки. Моделлю слугувала Ірина Гуськова з Києва. Хлопцю було не просто некомфортно поміряти об’єм грудей, талії та стегон, а навіть страшно. Але з часом страх пройшов і він став кращим у своїй справі. Першим місцем роботи стала Хустська фабрика фетрових головних уборів, на яку його забрали одразу після навчання. Розкроював верхній чоловічий, жіночий і дитячий одяг. Починав із чоловічих костюмів спеціальної форми, яку шили для студентів професійних училищ.

Як закрійник, Михайло Сірко забезпечував жінок-швачок через майстрів усім необхідним, чого вони потребували для роботи, а потім, відповідно, приймав цю роботу. Співпрацювали з 13 країнами світу. Серед них Югославія, Угорщина. Отримували моделі з Києва з Інституту мод, які разом із дружиною вивчали та вносили свої корективи з метою економії. Однак довго трудитися не довелося, бо після розвалу Радянського Союзу на фабриці почалися скорочення.

Попри всі негаразди, приємно, повідав чоловік, що продукція Хустської фабрики фетрових уборів відома далеко за межами краю. Капелюхи саме цього підприємства носила вся Україна. Та й іноземні високопосадовці при нагоді везли до себе на Батьківщину вироби саме хустських майстрів. Підприємству, яке стало однією з візитівок міста над Тисою, вдалося вижити в часи економічної кризи. І нині одним із найкращих сувенірів із Хуста є стильний капелюх. Він знайшов свого покупця також у Словаччині, Чехії, Франції, Італії, Австрії. А на міжнародних виставках у Парижі, Загребі, Монреалі, Лейпцигу за свою якість і вишуканість, стильність й елегантність отримував заслужені нагороди та дипломи. Наразі саме Хустська фабрика є єдиним українським виробником першокласного фетру в Україні.  Таких, як вона, лише 9 у всьому світі, каже з гордістю Михайло Федорович.

З дружиною познайомився в училищі. Сиділи за однією партою, а на третій день після знайомства запропонував вийти за нього заміж. Михайлу було 20, а Олені виповнилось 18. Дівчина відповіла не одразу, тож завойовував її увагу та любов своїми улюбленими квітами (трояндами й гвоздиками), цукерками та щоденними запрошеннями в кіно.

Тепер з Оленою Адамівною мешкають у селі Тинне. Народили й виховали п’ятеро діток. Троє старших здобули вищу освіту. Уже й трьох онуків діждали. Старший син Ярослав має вчительську професію, однак це не завадило йому працювати інженером у водоканалі м. Золотоноша. Донька Оксана після університету має спеціальність художника-дизайнера, ще один син цьогоріч закінчив Національний університет водного господарства та природокористування в Рівному (цивільна інженерія). Молодший син за прикладом друзів-мігрантів вирішив після школи власноруч заробити кошти за кордоном, а найменша донечка – дев’ятикласниця. Справжнім щастям і багатством родина вважає своїх дітей та онуків.

DSC_5618-к
Фото Василя СОСЮКА.

П’ять років тому почали вирощувати квіти, адже їх дуже любить Олена. Коли Михайло бував у Москві, спостерігав, як багато жінок садили на своїх ділянках не картоплю, а саме квіти. Привозив потроху різні сорти додому, тим паче, що вже були готові теплиці на огірки. Згодом знайшов чоловіка, який упродовж трьох років працював у Голландії з квітами, він і став допомагати. Зараз це сімейна справа та дохід, подружжя має можливість жити й трудитися вдома. Як кажуть, без розкошів, але на хліб вистачає. Щодня спозаранку Михайло з Тинного їде в райцентр із вирощеними квітами, по дорозі підвозить знайомих, які працюють у Сарнах. На маленькому ринку цю квітучу красу можуть придбати ті, хто її оцінить і любить. Рослини квітують усе літо.

Чоловік щодня завдячує Богові за те, що подарував йому життя, показав, як треба жити в цьому світі, любити людей. «Моя сім’я – це моя фортеця, – каже. – Дякую Богу за те, що маю турботливу й уважну дружину, господиню, працьовиту, яка розуміє мене з півслова, завжди вислухає, підтримає, порадить і розрадить. Знаю, що завжди можу розраховувати на свою другу половинку. Дякую Богу за те, що маю таких чудових синів і доньок, які змогли знайти свій шлях у житті і якими пишаємося».

Попри те, що ніхто з дітей не обрав батькову професію, у них є бажання оселитися на маленькій Батьківщині свого тата, де живе татова мама, брат і сестра. «Свого часу батьки теж приділяли багато часу нашому вихованню в страху Господньому, – каже Михайло. – Мама навчала, що треба молитися, читати й знати, що Бог є. А Господні закони порушувати не можна, повчала. Вже дорослим батьки дали волю нам, дітям, самостійно будувати власне життя».

Знову заводить мову про місце, де народився. Село Велятино є одним із найпопулярніших осередків термальних купалень. Хто приїжджає сюди, має нагоду також побачити справжніх буйволів, адже більше ніде в Україні їх немає. Тут збереглося поголів’я буйволів «карпатської популяції». За переказами, вони потрапили на територію Закарпаття ще 800 років тому з ордами хана Батия. Можна навіть посмакувати буйволівським молоком, що є дуже корисним. А приїжджають ті, кому докучив традиційний відпочинок на спекотному пляжі біля моря, щоб не лише відпочити, а й оздоровитися в термальних джерелах.

Насамкінець запитала в Михайла Федоровича про його життєве кредо:

— Основний мій принцип — жити й працювати так, щоб не було соромно дивитися в очі людям. А ще  вважаю, що обов’язково в житті кожної людини повинна бути мета, а для цього треба щоденно наполегливо працювати. Основне кредо – жити чесно та справедливо. За кожне своє рішення можу відповісти. Не ставлю перед собою глобальну мету, а планую не далі, як на три дні. Як із самого початку всі зароблені гроші інвестували в дітей та їхню освіту, щоб були одягнуті, взуті, ситі, так і тепер – час покаже, що й коли треба робити. На все своя пора.

Михайло Сірко вважає себе щасливою людиною. Адже переконаний, що кожен коваль свого щастя, бо як розстелиш, так і виспишся.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz