Мрія художника-самородка Едуарда Андрикевича

Так уже трапляється в нашому світі інноваційних технологій, що про цікавих людей та їхню творчість часто дізнаємось із соціальних мереж. Витвори рук Едуарда АНДРИКЕВИЧА, які побачила у «Фейсбуці», не можуть не захоплювати.

Чесно кажучи, бачила їх і раніше, впевнена, що багато мешканців Сарненщини, які побували в Костянтинівському лісництві, також звернули на них увагу. Люди люблять робити фото біля дерев’яних скульптур, не задумуючись, хто їх автор.

Недалеко від павільйону «Лісовичок» є дерев’яний гриб, Едуард зробив його з гілляки дуба, що ріс на Тріщаві (біля того дерева нібито відпочивав Богдан Хмельницький).

АнУ нашому краї є місця особливої сили. Серед них –  урочище Тріщава з цілющим джерелом. Завдяки старанням  лісівників ДП «Сарненський лісгосп» тут встановили пам’ятні знаки, інформаційні стенди, а ще фігуру Божої Матері Покрови, впорядкували територію.

Віруючі з усієї області їдуть сюди, щоб напитися цілющої води з джерела, відомого, як свідчить історія, ще від початку 19 століття. Сюди привозили немічних для зцілення. А в 1933 році уряд Польщі оголосив його святим. Тут стояла каплиця. У радянський час її зруйнували, а в 1991-му – відновили. В часи Другої світової війни неподалік був розташований польовий госпіталь загону УПА. З джерела підвозили цілющу воду пораненим. Одного разу групу обстріляли НКВС-ники, загинули троє бійців. І їх могилу, і всю територію комплексу «Тріщава» впорядковують і доглядають лісівники. Джерело розчистили, збудували гарний місток, лавочки. Тут проходять різні масові заходи. Лісівники встановили хрест із розп’яттям Спасителя – витвір рук Едуарда Андрикевича.

Лісничий державного підприємства «Сарненське лісове господарство» Костянтинівського лісництва Олег Зарва каже про майстра: «Це наш художник-самородок. Усе тут зроблено його руками, але переконаний, що суспільство ще не готове оцінити його творчість».

Зустрілася з Едуардом Андрикевичем біля павільйону «Лісовичок», де він був зайнятий роботою. Хотіла дізнатися, звідки черпає наснагу й ідеї. За кавою й шоколадом, якими пригостив, відбулася розмова.

– Ще маленьким школяриком приїжджав до бабусі, яка жила біля річки в селі Смородськ Дубровицького району. Подобалося знаходити різне коріння дерев, яке щось нагадувало, й доводив його до пуття, вирізаючи різні фігури просто ножем. Ніхто нічого не показував.Ан1

Тато закінчив Школу міліції. Коли його направили в Сарни на роботу, мені було 5 років. Закінчив Сарненську гімназію, згодом Дубнівське культосвітнє училище. Працював у Костянтинівському будинку культури. Був і художнім керівником, і директором закладу впродовж 20 років, довелося працювати деякий період навіть на чверть ставки, тож, аби матеріально підтримувати родину грав 10 років (5 із товаришем) на весіллях. А в столиці, куди їздив на роботу, займався різьбленням. Там зустрів професійного різьбяра, від якого багато чому навчився. Недарма ж кажуть, що наука по людях ходить. Після цього майже 5 років трудився в Києві, тепер співпрацюю з лісгоспом.

– Едуарде Васильовичу, яка Ваша перша серйозна скульптура?

– Це та, що стоїть біля бані в лісництві (2,5 куба дуба), вирізав пилкою і стамесками.

– Мабуть, у школі з малювання отримували лише п’ятірки?

– Знаєте, ні, мої малюнки були не найкращі. Але подобалось вимальовувати, тож продовжував це робити. Якщо наполегливо займаєшся однією справою, переконався, завжди є прогрес і можна досягнути успіху.

– Багато зробили на замовлення?

– Коли переглядаю світлини на планшеті, скільки всіх виробів, не думав-не гадав, що так багато. Навіть в Америці є мої роботи. Приїжджали віруючі й замовили, як символ Америки, на дошці вирізати орла. Якщо порівняти з сувенірною продукцією, що продають у магазинах, то її можна назвати одним словом – вал. А, скажімо, вирізати орла можна один раз, якщо ж повторюєш цю роботу, він вже буде відрізнятиметься. Навіть коли знаки фарбуєш, і то неоднаково виходить.

– Скільки часу треба затратити в середньому на виріб?

– Це залежить від багатьох чинників. Треба знайти спочатку з чого робити. Є успішні вироби, що виходять із першого разу, такі, що подобаються, а є отакі, що вже переробив би. От як цей гриб, для прикладу, йому змінив би форму шапки.

DSC_6370– У мене складається враження, що шляпка гриба схожа на бейсболку, одягнуту козирком назад.

– Бачите, у Вас також розвинута фантазія, і з того ракурсу, де перебуваєте, видно саме так. Тож  деякою мірою, виходить, ми з Вами колеги.

– Пане Едуарде, а чому обрали культуру своєю професією?

– В основному діти не дуже знають, чого бажають і де хочуть вчитися. А я, крім того, закінчив Сарненську дитячу музичну школу по класу баяна (викладач Олександр Легкий). Колись люди в хорі співали, відволікалися від проблем, відпочивали, їздили з концертами. Тепер часи не ті. Приємно чути, що великі колективи залишились у Люхчі, Кричильську, Великому Вербчому, добре відомі в усій Україні.

– А є різниця між тим, що замовляють, за що заплатять, і тим, що хочете самі зробити?

– Чесно кажучи, не завжди платять те, чого річ вартує. В більшості випадків, сплачують, скільки можуть, бо в людей немає грошей. Для внучки мрію зробити гойдалку-коника, але знову ж таки не вистачає часу.

– Чи є бажання або мрія реалізувати ще щось, крім гойдалки?

– Колись дуже хотів придбати електричний баян, щоб грати на весіллях. Музичний інструмент тоді коштував цілий статок, як автомобіль. Грошей не вистачало, позичив. Потім вирішив вирізати фігури, освоїв і це ремесло. А тепер хочу почати ліпити фігури. Пробував уже вдома їх робити. Жолуді, листя дуба з одного боку, ведмедя вирізав з іншого боку, жука, оленя. З деревом дуже важко фізично працювати.

– А діти Ваш талант не успадкували?

– Донька Аня починала в школі організатором, доводилось і малювати, і співати, й танцювати, сценарії писати. Закінчила Сарненський педколедж, Рівненський державний гуманітарний університет, працювала в Сарненській ЗОШ І-ІІІ ступенів-ліцеї вчителькою інформатики. Син Дмитро також малював, але пішов учитися на будівельника, закінчив Національний університет водного господарства та природокористування в Рівному, роз’їжджав по заробітках, другий рік їздить на Польщу, трудиться там. Пан дав йому вже карту поляка.

Недарма кажуть, що за кожним чоловіком стоїть жінка. Дружина Едуарда Лілія Павлівна підтримує всі його починання. Саме вона зареєструвала митця в соціальних мережах у «Фейсбуці» й показала світлини його робіт. І саме вона  листувалася зі мною на його сторінці, коли попросила про зустріч із майстром. І це була її ідея відправити Едуарда на пленер різьбярів на фестиваль «Княжий», що проходив упродовж двох днів у селі Заріччя на Волині. Там Едуард познайомився з різьбярами, зокрема художником із Києва, викладачем Національної академії мистецтв України і чудовою людиною Василем Легким. Радий, каже, що доля DSC_6371подарувала йому цю зустріч.

Разом із Василем Легким побували в історичному музеї ім. О. Дверницького. Майстри по дереву оглянули експозицію, а також мали нагоду познайомитися з одним із авторів фотоальбому «Володимир. Забуті образи міста» Анатолієм Гнатюком. Також разом із музейниками завітали до місцевого скульптора Олега Дубенчука, котрий уже давно перетворив свій дім на справжній музей зі скульптурами.

А на фестивалі зі ще одним майстром створювали  дві фігури, попередньо зробивши ескіз. Додому Едуард повернувся з подякою і грошовою винагородою. А ще – цілим морем вражень від заходу, який у перший день відвідало майже 7,5 тисячі людей. Акцентував увагу, що в цей день в населеному пункті не продавали алкогольні напої в жодному з торговельних закладів. Проносити з собою на територію дійства теж заборонено, а тих, хто перебував у стані алкогольного сп’яніння, негайно виводили з території проведення фестивалю. За вхід брали символічну плату – 50 гривень.

Едуарду сподобались старовинні собори, церкви, монастир, прекрасна архітектура, вал, на якому був розташований древній замок. Пораділи за сина й батьки, які живуть у Смородську. Вони повернулися з райцентру на маленьку Батьківщину. Здоров’я вже не те, що в молодості, але принаймні раз на місяць приїжджають на Сарненщину.

Коли запитала в Едуарда, що для нього є найбільшим щастям у житті, відповів: «Щоб усі були здорові. Бо якщо хтось захворіє, ми дуже незахищені й не можемо нічим допомогти. Але українці виживають у будь-яких обставинах». Тож хотілося б побажати Едуардові Андрикевичу та його родині здоров’я, а ще здійснити свою мрію, і щоб суспільство оцінило талановитого художника-самородка.

Фото Василя СОСЮКА й Едуарда АНДРИКЕВИЧА.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz