Оптиміст із роботящими руками

Нині навіть дошкільня вміє знайти в інтернеті на мобілці улюблені мультики та й дивитися їх, аж поки дорослі заберуть телефон. А в 70-ті роки минулого століття, коли головною прикрасою стола (як казав листоноша Пєчкін) був телевізор, переглянути художній чи мультиплікаційний фільм можна було у визначений час, і лише той, що в програмі телебачення.

Отож вмощувалося довгого зимового вечора сімейство біля свого «ящика», а з чорно-білого екрана диктор розповідав, які ще будуть передачі, а коли нарешті починалося кіно, телевіконце візьми та й погасни. Хтось із дорослих брався «ремонтувати» несправну техніку. Гарно погупавши кулаком зверху по телевізору, він, на радість глядачів, повертав таке-сяке  зображення на екран, але з часом техніка виходила з ладу остаточно. Ось тоді й викликали господарі телемайстра. Серед тих, хто «повертав до життя» телевізори був мешканець міста Сарни Геннадій РЕЗНІКОВ. Трудову діяльність він розпочинав ще підлітком. З мамою Уляною, яка працювала прибиральницею, жили бідненько, і схотів юнак покращити сімейний бюджет. Тож із 1963 року пішов трудитися в Сарненську друкарню учнем набірника. Старанно працюючи впродовж двох років, здобув 3-й розряд друкаря. Знайомі з пошти запропонували йому вивчитися на сучаснішу на той час професію – телерадіомеханіка. Працівники друкарні з подякою за роботу направили юного спеціаліста в Рівне, де Геннадій став учнем профтехучилища № 30. Після ПТУ залишився в обласному центрі на практику, а згодом і на роботу в «Побутрадіотехніці». В 1967 році в Рівному звели нову телевежу, потужний сигнал із якої дав можливість отримувати картинку вже і в Сарнах. А якщо є техніка, то мають бути й спеціалісти з її обслуговування та ремонту. Тож із листопада того року Геннадій працював уже в райцентрі.

Починав нелегко. Автотранспорту для обслуговування клієнтів не було. Часто доводилося чималі відстані долати пішки. Пригадує, як пройшов узимку  від центральної площі (де було розташоване телеательє) до клієнта, який мешкав у с. Орлівка, а хата на замку. І що робити? Стаціонарні телефони  тоді були рідкістю, а мобілки – то взагалі наукова фантастика. А щоб отримати зарплату, мали план на обслуговування певної кількості телевізорів. Звичайно, не обходилося і без позапланових робіт, адже всі хотіли, щоб «телик» показував, а не стояв для краси… Згодом для ефективнішої праці отримав майстер мотоцикл, часом пересідав декілька разів із  одного на інший легкові автомобілі й легко дістався до віддалених населених пунктів району, де в мешканців сіл уже була чимала кількість телевізійної апаратури. Але, як каже народна мудрість, так буде не завжди. Прийшли непрості переміни 1990-х, замовлень поменшало і довелося Геннадію Резнікову перекваліфікуватися. У 1995 році, звільнившись із телеательє, влаштувався електриком на СЗМТК, звідти й пішов на заслужений відпочинок…

З дитячих років було в Геннадія ще одне захоплення – фотографія. Починав з простенького фотоапарата «Смена 2». Дуже зрадів подарунку подарунок мами – книжці про фотосправу. До речі,  сивочолий чоловік ще й досі зберігає зачитану до дірок книгу як пам’ять про рідну людину. Набираючись досвіду в чоно-білій фотографії, знімав рідних, друзів, багато читав літератури, передплачував журнал «Советское фото». На початку 1980-х прийшла мода на  кольорове сімейне та весільне фото. Тож, окрім основної професії телемайстра, захопився ще й цією справою. У друзів і родичів Геннадія Резнікова досі в сімейних альбомах зберігаються кольорові фото його виробництва. Нині, друкуючи зображення на кольоровому принтері чи замовляючи у фотосалоні, більшість людей навіть не здогадується, що виготовити його власноруч дуже непросто. А Геннадій сам проявляв фотоплівку й друкував знімки. Хімікати замовляв на заводі, переписувався з їх виробниками й отримував інструкції. Уже працюючи на СЗМТК, побачив у спеціалістів і самостійно з пластику виготовив бачок для одночасної обробки великої кількості листків  кольорового фотопаперу. По 7 годин налаштовував фотозбільшувач для друку фотографій, а тоді вже автоматично експонував необхідну кількість фотопаперу. Та за темно-коричневого освітлення (коли ледь видно, що робиш) виготовляв світлини. Усі прилади досі збереглися, шкода їх викидати, хоча технологія геть змінилася – цифрове фото, комп’ютери. Люди, які полюбляють техніку, завжди цікавляться чимось новим. Тож згодом на деякий час захопила майстра ще й відеозйомка…

Чимало в житті  мужчини було хорошого, але й негараздів вистачало. Із дружиною (сімейне життя з якою, на жаль, не склалося) виховували двох синів Вячеслава і Володимира. Старанні хлопці закінчили інститути за спеціальністю «Облік і аудит», мають нині хорошу роботу. Один – комерційний директор у ТОВ «Північ-Центр ЛТД», інший займається меблевою справою. Батька вони підтримують і допомагають. Радують дідуся й дві онуки. Ось, наприклад, нещодавно одній із них, випускниці Сарненського НВК «Школа-колегіум № 1» Юлії Резніковій вручали на центральній площі золоту медаль. Дідусь, звичайно ж, не зміг пропустити момент, щоб сфотографувати медалістку.  Обоє випускниць продовжать здобувати знання в Польщі…

Нам довелося проживати на ураженій чорнобильською бідою території. Декілька років тому і Геннадій Борисович відчув її вплив. Після операції в обласному центрі має інвалідність 1 категорії… Але якщо людина оптиміст із роботящими руками, як Геннадій Резнік, то й у немолодому віці  знайде справу до душі та буде у вирі повсякденного життя.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz