Хто не пережив – не зрозуміє

До війни на ринку «Транзит» в Сарнах у Валерія ПОЛІНА був невеликий, але власний бізнес. Його товари яскраво вирізнялися з-поміж інших і приваблювали погляд.

Тут можна було придбати як речі повсякденного вжитку й продовольчі товари, так і побутову техніку. А потім в одну хвилину все змінилося – почалася війна.

Про війну на сході України або війну на Донбасі на сьогодні так пише Вікіпедія: «Це військовий конфлікт, розпочатий російськими загонами, які вторглися у квітні 2014 року на територію українського Донбасу після захоплення Росією Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення «державних суверенітетів» ДНР та ЛНР. Конфлікт має характер міжнародного і став продовженням російської збройної агресії проти України. За географічним масштабом є локальним і охоплює частини Донецької і Луганської областей України».

Історик, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович називає приблизне число жертв в Україні від бойових дій, яке «оцінюють від 30 до 35 тисяч. Із них – понад 7 тисяч загиблих (цивільних і українських військових). Майже 1,5 мільйона мешканців сходу України вимушено покинули домівки. Знищено інфраструктуру окупованих регіонів, 27 відсотків промислового потенціалу Донбасу незаконно переміщено до Росії».

Валерій Полін жив розміреним життям: робота-дім-робота. Після анексії Криму дізнався від знайомого, що у військкоматі формують списки добровольців. Питання «записуватись чи ні?» навіть не обговорювалось. Закривши свій ларьок, поїхав у військкомат і написав заяву. Дружині про це нічого не сказав, знав, що вона його зрозуміє і підтримає. Адже разом уже майже 30 років (відзначатимуть у 2020-му), розуміють один одного з півслова.

У військкомат з’явився, коли зателефонували. Але Леонід Мостович, переглянувши паспорт, сказав: «Ти вже старий, можеш іти додому». Попри те, що чоловік мав першу категорію обліку у військовому квитку, його, старшину запасу, замкомвзводу, відправили додому. Працював далі. Але в кінці липня йому зателефонували знову й повідомили, що треба пройти комісію.

На медичне обстеження з усього списку прийшло лише 10 чоловік. Отримавши повістку, потрапив у третю хвилю мобілізації у 128-у гірсько-піхотну (тепер гірсько-штурмову) бригаду. Упродовж місяця були на полігонах, ще місяць – у лісовому таборі, а з жовтня по лютий – безпосередньо в Дебальцевому.

Валерій не знає, скільки часу перебував без пам’яті після першої тяжкої контузії, втративши зір і слух. В оточенні отримав поранення, потрапивши в засідку. А підірвавшись на міні, ще одну контузію, опинився зверху на БТР. Бійці не орієнтувалися, куди йти і як виходити з оточення, і що взагалі відбувається. Тоді вціліло декілька чоловік. До речі, виходив зі своїм побратимом Вадимом Свириденком, нині уповноваженим Президента з питань реабілітації ветеранів бойових дій, учасником АТО. Чоловіку, який побував і в полоні, ампутували руки й ноги. Недавно з ним зустрічалися. Не завжди хочеться згадувати те, що сталося.

Валерій Полін був під Волновахою, коли терористи випустили по блокпосту понад 40 снарядів, декілька з яких потрапили в рейсовий автобус. Бойовики навмисне використали тяжку зброю, знаючи, що через цей блокпост їздить мирний транспорт. На місці загинули 10 людей серед пасажирів автобуса, більшість із них жінки. Ще 13 отримали поранення різного ступеня тяжкості.

Так трапилося, що не встигли ще Валерія комісувати, як по телефону дізнався від сина Олексія, що його теж направляють в АТО. Защеміло батьківське серце, але розумів, що син уже дорослий і це його життя. Від долі не втечеш. Можна лише уявити, що в той момент відчувала дружина. Хто не пережив, той не зрозуміє. Чоловікові вона теж ніколи жодного разу не дорікнула: «Чому ти туди пішов?», натомість підтримувала, ігноруючи кпини на кшталт: «Чоловік від тебе втік». І він їй вдячний за цю допомогу.

Валерія Поліна комісували – і почалося життя в госпіталях, яких було чотири. Тепер щонайменше 3-4 рази на рік продовжує лікуватися, адже щоразу до існуючих додаються інші проблеми зі здоров’ям.

Побувавши на тій війні, Валерій втратив не лише здоров’я, а й свій бізнес, що був заробітком його родини. Так вийшло, що довірив підприємництво кумові, в якого сталися зміни в житті. Так чи інакше, з бізнесу не залишилося нічого.


Після війни

Син Валерія Поліна, Олексій, закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ і нині працює. Молодший син Віктор теж має роботу в охоронній фірмі. Дружина Тамара змушена була звільнитись із роботи, бо доглядає хвору маму.

Не секрет, і Валерій це бачив на фронті, як розпадалися з різних причин родини побратимів, однополчан, з якими воював. Валерій був командиром найбільшого взводу, в якому перебувало 30 чоловік віком від 18 до 50 років. Непросто працювати з таким колективом, до кожного треба знайти свій підхід, але йому вдавалося це зробити. Бо на війні зовсім інші цінності й пріоритети. Головний – вижити. На жаль, вижили не всі. Були й такі, що отримали поранення. З усіма тепер підтримує зв’язок. Соратники періодично зустрічаються, листуються, телефонують одне одному. Є і своя традиція у 128 бригади, що дислокується в Мукачевому. Хлопці, які загинули, проживали у Вінницькій, Тернопільській областях і самому Мукачевому. Тож 18 лютого, коли згадують Дебальцевські події й у Києві відбувається хода, хлопці зустрічаються. Валерій Полін часто виїжджав до них на Рівненський полігон.

У пік бурштину підприємливі ділки робили опалення, зводили оселі, розвивали бізнес, і в той рік, що Валерій втратив, чесно кажучи, міг би заробити непогані гроші. Він про це не думав. Та й про пільги, земельні ділянки чи квартири ніхто не вів мову у 2014-му. Їх не було, та й про статус учасника бойових дій ніхто не помишляв. Люди йшли захищати власну країну за покликом серця, бо так треба було.

У Валерія Поліна не тільки статус учасника бойових дій, він – інвалід війни. Має державну нагороду – медаль «Захиснику Вітчизни», відзнаки Міноборони України та президента Порошенка нагрудний знак «Учасник АТО» і «За участь в антитерористичній операції». Дуже вдячний міському голові Світлані Усик, депутатам міської ради та міськвиконкому за квартиру, яку отримав як інвалід війни, адже його заява на житло могла б лежати десятиліттями. Коли сказали, навіть спочатку не повірив. Правда, щоб жити там і довести все до пуття, треба вкласти колосальні кошти. Але все потихеньку зроблять, переконаний чоловік. Його родина дуже потребує кутка. Дім вимагає ремонту, але наразі щось робити немає як.

Коли домовлялася з Валерієм про зустріч по телефону, почула у відповідь: «Поїду зранку у церкву, дам хлопцям роботу. У нас на Дослідній будується храм. Усі люди допомагають, хто чим може».

Дізналася, що Валерій робить там опалення. Адже він спеціаліст із ремонту газових котлів, і зробити опалення для нього – не питання. Проблема в іншому – коли зранку приймає три пігулки й стільки ж увечері, то багато не наробиш. Буває, день попрацює, а три відлежить. Але він не любить скаржитися. Він просто хоче жити.

Дуже добре розумію чоловіка – не можна перевтомлюватись ні фізично, ні емоційно. І що тоді? Відключити телевізор, інтернет й оселитись на безлюдному острові? Це просто нереально, а нічого не робити – ще гірше. Так і живемо.

Валерій Полін народився 24 серпня, у День Незалежності України. Окрім того, цьогоріч йому виповнилось 50. Перебуваючи в госпіталях, намагався аналізувати своє життя. Діти вже дорослі, дерев посадив багато, 30 років сімейного буття, пройшов воєнні випробування – півстоліття прожито недаремно. Ювілейний день народження зустрів у вузькому колі найрідніших людей. Він не любить подарунки й не очікував їх, ставиться до цього по-філософськи. Натомість любить дарувати сам.

Прикро, що зараз не відчувається того патріотизму, розмірковує: «Чомусь так заведено: провести велопробіг, вручити прилюдно грамоту, зробити світлину про це – подвиг. А можливо, людина потребує просто 200 гривень. І не на показ. На жаль, забувають героїв АТО…».

Попри численні факти участі Збройних сил РФ і докази причетності Росії до війни офіційно вона не визнає факту свого вторгнення в Україну, тому з українського боку війна розглядається як неоголошена. Деякі українські політики називають бойові дії на сході України «гібридною війною» Росії проти України. Юридично там триває Антитерористична операція, яка з 2018 року має назву операція Об’єднаних сил.

У Валерія Поліна власна думка щодо всіх подій, що відбуваються: «Спостерігаючи за діями Путіна, який не хоче відпускати Україну, можна сказати, що в Україні є два напрямки розвитку – російський або європейський. І, на мою думку, зараз останній не переважає».

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz